У Польки вже не було вдома чоловіка. Минулого літа його арештували. Здаючи зернопоставку в районі, він приловив руками два роги мішка, затримуючи в них з кілограм зерна. Чиновник, що наглядав над здачею, завважив це, покликав міліціянта, і його зразу арештували. Польчин чоловік був у той час у важкій стадії туберкульози, але насилу працював, з огляду на дітей. Не зважаючи на хворобу, його засудили на десять років тюрми і лагерів. Знав, бідняга, що не вернеться з тюрми, тож і сказав жінці: "Опікуйся дітьми. Я вас більше не побачу". З тюрми прийшов від нього лист, а останні два місяці вже не було жодної вістки.
Польці дуже важко доводилось давати собі раду. Промишляла в той спосіб, що гнала людям самогон, за що їй платили літру її "виробу". Зароблену літру продавала на базарі та купувала харчі. Особливо тепер, перед святами і празни-ками, був "сезон". Майже безперестанку гнала самогон. Дядьки жартівливо радили їй вивісити на хаті: "Спиртзавод".
Робити самогон було заборонено. Якщо б міліція приловила, то Полька дістала б від п'яти до десяти років тюрми.
Вони й лазили по селах, винюхували, бо розчин на самогон ферментував понад тиждень і мав сильний запах. Вистачило було зайти вислужникові до Польки, й він відзразу занюхав би, що там готується самогон. Заможніші селяни, до яких часто заходили з району всілякі агенти за поставками, не хотіли ризикувати. Воліли, щоб для них горілку гнав хтось інший. Зрештою, чиновники також знали про Польчин "промисел". Нераз приходили за горілкою, і та підплачувала їх, давала хабар.
В Орланової сестри я пробула майже до Різдвяних свят. Протягом того часу вчила Мирося читати і писати та з дива не сходила, з якою швидкістю він опановував азбуку. Видно, під тим оглядом удавсь у свого вуйка Василя. До школи хлопчина зовсім не ходив - не мав у що взутися. Вчителька приходила до його матері кілька разів, грозила, що доведеться платити кару, але та не мала за що купити дитині ні взуття, ні одягу. Полька, як і брат, була дуже ввічлива людина й аж надто щира, коли взяти до уваги її матеріяльне становище. Це знали односельці, і деякі нахаби користали з її щирости. Завжди заходили зараз після того, як гнала самогон. Кожного разу вона їх вгощала, обриваючи тим свій зарібок. Я не могла на це дивитись, бо мені шкода було дітей. Ті люди - вдесятеро багатші за неї, а використовували її добродушність. Мої зауваження не помагали - вдачі не зміниш. Щирість майже завжди йде в парі з довірливістю, і людина, яку Бог обдарив цими шляхетними прикметами, не мала шансів вижити у тій вовчій системі, де треба було оглядатись на кожний крок, зважувати кожне слово, поки його вимовиш. Полька довіряла людям і говорила їм все, що знала. Тож не диво, що село дуже скоро довідалося, що я - Василева жінка. Якщо б це було інше село, не Олесин, мене напевне МВД арештувало б.
Упродовж мого підпільного життя мені доводилось побувати в багатьох місцевостях. Проте Олесин - це особливо прекрасне село, в якому ще кріпко зберігались давні звичаї. Я ніде не бачила більш національно свідомого, здорового та солідарного села, як маленький Олесин. Вже знаючи від Польки, хто я, до мене приходили вечорами господарі, й ми розмовляли щиро, наче б не було большевицької окупації. Навідувалась кілька разів родина Осипа Горнового. Мати випитувала про сина, і я, як завжди в подібній ситуації, заспокоювала її, змальовуючи його життя легшим, як воно було в дійсності. На біль і смуток ще прийде час, хай же до того часу буде в неї хоч проблиск успокоєння, якщо не радости.
В Олесині ще не було колгоспу. Проте тут також помалу наставали зміни, які заводила совєтська система. Через деякий час прийшов знайомий селянин і розказав, що про меню вже говорять навіть такі, яким у селі не довіряють. До того ще й, як кажуть, де тонко, там рветься. Зі мною трапився такий випадок.
Приїхали з Козови "стрибки" виганяти селян возити дрова з лісу. Вони вже нераз бували в селі та знали, що в Польки немає коней. Проте двоє з них зайшли до неї, можливо, з наміром попити горілки. Побачивши мене в хаті, спитали, хто я. На це я відповіла їм, що переселенка (такі в мене були документи), шию людям одяг, щоб заробити на життя. Вони мені не повірили і повели в сільраду. Коли я проходила вулицею, то завважувала, як люди виходять з хат і сумно дивляться мені услід. В сільраді застала сільську управу, уповноваженого агента для вивожування дров та кількох дядьків. Місцеві, серед яких були такі, які знали, що я - Василева жінка, з неспокоєм приглядалися. Назовні намагалась вести себе опановано. Це ж не перший раз важилася моя доля. Але кожний такий випадок міг переважити терези в другу, трагічну сторону. Уповноважений оглянув мої документи і відпустив.