Мабуть, він зовсім не повірив у мої документи, бо й за якою роботою мені, ніби кравчині, було шукати в такому невеличкому селі, як Олесин. Може, просто був доброю людиною і не хотів брати на свою совість мого життя, а може, й сам боявся за своє. В ті роки підпілля діяло ще досить ефективно, а йому нераз доводилось іти на села без охорони "стрибків". Тим разом вони з ним приїхали, бо треба було зганяти селян на дрововивіз, а нераз мав справу тільки до сільради, і тоді приїжджав сам. Може, боявся, що коли буде мати за собою такі вчинки, як арештування когось у селі, то одного дня зовсім не вернеться додому, або й у місті його досягнуть.
Мені знову треба було покинути ледь нагріте місце, забратись з Олесина. Тим разом я далеко не забралася. В селі жила кузинка Орлана, Настя Мартиновська, розумна й добросердна жінка. Під час війни її чоловіка змобілізовано в ЧА, він повернувся з фронту хворий на туберкульозу. У них був син підросток, Зенко, і стара мати, така ж добряча, як і її дочка. Розуміється, Полька розповіла їм першим про мене, і Настя тайкома помагала їй, приносила гостинці. За її посередництвом мені вдалося приміститись у сусідньому селі Геленка. До війни там жили польські колоністи, а тепер на їхніх господарках замешкали українські родини з довколишніх сіл. З-посеред усього мого поневіряння між людьми, я плекаю наймиліший спогад про своє перебування у цьому селі. У Геленці я запізналась з добрими, прекрасними людьми. Не певна, чи знали тут люди, що я дружина Василя Галаси, знаного у всій околиці. Правдоподібно, знали, але не говорили мені цього.
Вечорами до мене приходила молодь, і з нею я вела цікаві розмови, заслухувалась у її розповіді про події, що розгортались у тій стороні. Приходили тільки дівчата, хлопців не було. Неодні з них мали наречених у повстанцях, деякі були з ними тайкома звінчані. Одна з них, здається, на ім'я Стефа, мала брата в повстанцях. Дівчата любили поспівати повстанських журних пісень, але, поки починали, ми заслоняли вікна і ставили когось на стійку. То був час закладання колгоспів, по селах шлялись опергрупи, часто підслуховуючи під вікнами, що діється в хатах. Якось одна з дівчат принесла зі собою грубий зошит, в якому були записані повстанські пісні. Хотіла ще додати пісні, які почула від мене. В її збірці було чимало пісень, створених по селах народом, у яких оспівувалось якусь одну конкретну подію, що мала там місце. Пригадується мені пісня з того зошита про підпільницю "Ракету", її життя та смерть. "... Твоє життя геройське для нас, мов ракета, світило...". Свій зошит та дівчина переховувала не в хаті, лиш у спеціяльно зробленій на те криївці.
Прийшов Свят-вечір 1949-го року. Як стемніло, вся сім'я перейшла до великої кімнати, де мала відбутись вечеря, а я ще залишилась сама, кажучи їм, що хочу помолитись. Насправді не через молитву залишалась - при столі помолимось усі разом, мені хотілось побути лише самій з собою і хоч уявно позбирати свою сім'ю та всіх рідних у цей Вечір.
Стала навколішки перед образом Богоматері, але в голову находили не слова молитви, а спогади. Мов на стрічці, просувались картини зі Свят-вечорів у дитинстві, потім у Пере-мищині, в карпатськім бункері, згадала дітей, родину, повстанців... У теплім родиннім оточенні, серед добрих людей, я болючіше, ніж будь-коли, відчула тягар добровільно обраного шляху. Мені навіть не хотілось іти вечеряти разом із тією привітною до мене сім'єю. Вони, здається, збагнули мій стан, прийшла господиня й наполегливо попросила, щоб я перейшла до другої кімнати.
На Різдво ввечері ходили колядники. Дівчата витягнули також мене піти з ними колядувати до вже знайомих мені родин. Вправді в село могла з'явитись опергрупа, однак у цей вечір колядувало по селу багато груп, та й вночі не було видно, що я не з місцевих. Не зважаючи на всі лиха, народ ще не затратив був віри й надії у краще завтра. Це помічалось особливо під час свят. А може, під час свят люди хотіли емоційно відпружитись, хоч на коротко забути понурі обставини життя. Втеча від гнітючої дійсности саме й була головною причиною ширення пияцтва. В тій порі в західніх областях пиття самогону ще не стало загальною недугою, але з кожним роком воно помітно збільшувалось.
Свої думи, журбу й нарікання народ переливав не лиш у звичайній пісні. Він уводив свої почуття навіть у старі обрядові пісні та колядки, змінював текст, надаючи їм нового змісту. Діти колядували нам під вікном: