Далі розповідалося в колядці, що тато загинув у повстанцях. Знову ж у колядці Бог Предвічний перефразовані слова:
Небо і земля замінено на сатиру на совєтський режим.
Колядували їх не тільки в довірених колах, але й під вікнами.
Мені розказували, що минулої осени мешканці Козови й довколишніх сіл зібралися біля могили повстанця, і священик відправив панахиду. На закінчення панахиди дівчата заспівали жалобну пісню про смерть повстанця. Зваживши, що це мало місце наприкінці сорок восьмого року, крок був сміливий, і до Різдва ще нікого з учасників не арештовано.
Церкви в Геленках та Олесині належали до однієї парафії. На третій день свят богослуження відправлялося в Олесині. "Ходіть з нами до церкви, - намовляла мене моя господиня. - Там сьогодні празник, збереться народу з сусідніх сіл, ніхто й не зверне на вас уваги". Важко було в таке велике свято самій сидіти в хаті. Я пішла з нею.
Була в мене ще й інша, особиста причина, що тягнула до тієї церковці. Я багато наслухалась від Орлана, скільки то жертвенної праці і труду вклали олесинці, щоб здвигнути цей храм. Почувала, що там він буде сьогодні витати духом, я там зустріну його і буду уявляти, в котрому місці він стояв, коли відвідував її.
У селі було спокійно, і після богослужби брат Насті, теж родич Орлана, запросив мене до своєї хати на обід. У хаті були вже гості з сусідніх сіл, опісля прийшло їх ще більше і почали празникувати. Під час гостини слідували дуже поважні тости: за вільну Україну, за здоров'я Василя, за те, щоб ми ще зустрілись у кращих, як тепер, обставинах і багато за що. Тости я респектувала, але ніяк не могла пригубитись до міцного самогону. Наговорившись досхочу, ми стали колядувати. Потім перейшли на повстанські пісні, а коли затягнули "бодай ся когут знудив", було ясно, що гості трохи підпиті. Тоді, закономірно, почались найщиріші звіряння. "Я, - казав один дядько, - знаю Василя від дитини. Він мене також знає, переховувався в мене за перших большевиків".
У хаті панувала святкова атмосфера, зогріта теплом гостинности. Між гістьми була жінка, яка нещодавно вернулася з Сибіру. Вона була вивезена ще 1940 року, враз із Орлановою матір'ю. Ця жінка й розповіла мені про останні хвилини життя і про смерть матері Орлана. Хвора мати не прожила довго на Сибіру. Померла ще до вибуху німецько-большевицької війни.
ПОЦІЛУНОК І ЗРАДА
Тоді, коли я передавала Тарасика до батьків, домовилась зустрітися з ними 20-го січня, щоб дізнатись, як там мається дитина і... може, до того часу прийде лист від чоловіка. У визначений день поїхала до Львова.
На останній залізничній пересідці в Ходорові мені випало взяти квиток на підміський вечірній поїзд. Усі ці місцеві поїзди однакові - неосвітлені й неопалені товарні вагони, з двома лавками посередині.
На станціях всідало багато молоді. Був Щедрий Вечір, і напевне у кожного вдома була приготована свята вечеря, але вони мусіли вертатися, бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят усували зі школи. Молодь виглядала мені на колядників. Вони на кожній станції вносили у вагон враз із морозяним повітрям також і святковий настрій.
У високо розміщених віконцях вже погас сірий день, і в темряві вагона помалу заникали поодинокі постаті пасажирів. Нараз серед молодечого сміху та гомону затягнув хлоп'ячий голос з гуртка, що стояв ближче дверей:
Коляду підхопило більше голосів, проспівали першу строфу, і на мить запанувала напружена тиша. У вагоні стихло, ні словечка, всі начебто чогось вичікували. Тоді стиха, несміливо знов озвався хлоп'ячий голос:
До нього долучувалось усе більше й більше голосів, поки не залунало могутньо на весь вагон:
Коляда виривалась шпарами з темного вагона й линула до стіп Всевишнього, благаючи його: