— Малчать! - зверещав у темряві чоловічий голос всередині вагона. Біля лавок хтось нервово кресав сірники, а хлопці позаду його задували. На першій зупинці чоловік, що кричав, вибіг з вагона і зразу вернувся з залізничним емведистом та кондуктором з ліхтарем.
— Кто начал?
Хлопці знизували плечима: "Не знаємо... Темно було, а людей, бачите самі, багато".
На головному двірці молодь висипала з вагонів, простуючи гуртками до трамваїв. Падав густий лапатий сніг. Точно як у сорок першому, коли я, як ось вони тепер, залишала рідних удома вечеряти, а сама верталася до школи. Опісля через кілька днів прийшов від мами жалібний лист, у якому писала, як сумно вражало моє порожнє місце при столі... Ех, мамо, чи не звикла вже ти до мого порожнього місця...
Так я приїхала до Львова.
У Настки, в якої я завжди зустрічалася з родиною, тим разом чекала мене несподіванка - лист від Зої. Вона знала, що я заїжджала до неї ще з часів, коли ми разом ходили на матуральний курс, а потім, вже будучи в підпіллі, ще раз тут зустріла мене 1945 року. Тоді ми верталися зі свят у Перемищину. Зоя писала, що опинилась у Львові й хотіла б пов'язатись з підпіллям. При тому навіть досить гостро підкреслила, що мій обов'язок помогти їй у тому.
Ще коли я була у Львові попереднього разу, Настя сказала, що до неї заходила незнайома дівчина. Назвала себе сестрою моєї дружки і просила переказати мені, як приїду до Львова, щоб відвідала її, дружку. Почувши це, я наказала Настці, щоб не сказала їй, на яку дату я домовилась приїхати вдруге. Відразу зорієнтувалась, що вона прийшла від Зої, в якої була молодша сестра. Проте дуже здивувалася, бо знала, що Зоя була арештована в Єлєній Ґурі. Польська безпека точно устійнила, хто вона, бо її знали багато арештованих у той час підпільниць, а також сексоти. Я не вірила, що польська безпека випустила Зою з рук, вона ні в якому разі не могла вимотатись перед ними і якщо тут з'явилась, то тільки з поміччю МҐБ. Але турбота за дитину і чоловіка спонукали мене ще раз, "останній раз" - обіцяла собі, поїхати до Львова, не зважаючи на те, що була вже насторожена.
Тепер, читаючи Зоїного листа, була майже певна, що вона заломилась і пішла на співпрацю з МҐБ. Мабуть, привезли її до Львова і з моєю поміччю хотіли б пропхнути в підпілля з якимось завданням. Я не бажала тепер зустрічатись з нею. Як навесні пов'яжусь з Орланом, розкажу йому, і тоді нехай він вирішує. Хоч я бачила, що моя квартира загрожена, рішила почекати до завтра на зустріч з родиною, бо й так не було куди дітися. Поїзду пізно ввечері не було, а надворі сипав сніг і припікав мороз.
Наступного дня приїхала Леся. Розповіла, що Тарасик росте здоровенький. Всі кажуть, що виглядом подібний до мене, а мама душі в ньому не чує, вже так доглядає. Мені наче камінь осунувся із серця. Тоді сестра передала листа від Орлана. Ніколи я ще не читала листа з таким зворушенням, як тим разом... по чотирьох місяцях мовчанки. Я відразу зашила адресу в підшивку куфайки, бо серед турбот і поневірянь на пам'ять не розчислювала. Це ж моя єдина нитка до чоловіка, і загалом до підпілля, відколи обірвався зв'язок з Наталкою. Зміст листа не був нічим підозрілий. Я поклала лист до кишені.
Смеркалось, і ми обі вже збирались від'їжджати зі Львова. Я плянувала поїхати в Самбірщину, до Ірини, щоб змилити за собою сліди, бо в Бережанщині, хоч люди добрі, але вже забагато знало, що я жінка Василя Галаси. Аби но дотягнути до весни. А щойно січень...
Ми були вже вдягнуті до відходу, коли нараз почувся стукіт у двері, відтак увійшла Зоя. Побачивши її перед собою, я інстинктивно злякалась, але це була лиш мить, і тоді радість перемогла страх. Вона ж моя найкраща подруга з матурального курсу, опісля з підпільних років. Доглядала мене, коли я хвора лежала в гірському селі, завдяки їй і вижила. Ні з ким з подруг я так інтимно не спілкувалась душею, як з нею. Зоя теж радісно віталася. Ми обнялись, розцілувались. Вона змарніла і виглядала дуже затурбованою. Запропонувала вийти на вулицю, поговорити. Вийшли втрьох. На розі я попрощалась із сестрою, вона подалась на Підзамче, а ми пішли вулицями.
Минула хвиля радости, і я вже думала тверезо. Якщо Зоя прийшла з доручення МҐБ, то вони стежили з часу, відколи я тут появилась. Настка знала Зою, довіряла їй і, певне, подала дату, коли я буду. Інакше як вона могла так трапити на мене. Тепер вже не становило різниці, перебуватиму я в хаті чи на вулиці.
Вечір був дуже морозний. Скоро я вся промерзла у своїй куфайці та спідничці, а Зоя мала на собі теплий зимовий плащ і велику вовняну хустку. Бачучи, що мені холодно, вона забідкалась і запропонувала обмінятись хустками, в мене була мала. Я відмовлялась. Тоді вона сама мене розв'язала й наклала на голову свою теплу хустку, як бувало в підпіллі, коли ми одна одній помагали.