- Яким чином ти тут взялась? - було моє перше питання до неї. - Ми ж знали, що ти була арештована.
Зоя стала розповідати в деталях свої пригоди після арештування. Вона подала себе за спекулянтку. В неї документи замешкання були з Варшави, тож з Єлєньої Ґури, де була арештована, її завезли до Варшави й там посадили до в'язниці. Вирятував її звідтіль якийсь там працівник англійського консуляту, якого вона знала давніше, коли доставляла йому підпільну літературу. Він доручив їй перейти в Україну і дав зв'язок до одного жида у Львові, який вистарався для неї пашпорт. Сказала, що не може бездіяльно довше жити і хоче нав'язатися з підпіллям.
Я могла була повірити Зої, але не в таку ж неймовірну історію. Скоро побачила, що їй і не залежало на тому, чи повірю їй. З кожним її словом я відчувала все більшу небезпеку і намагалася вернутися до хати. Однак вона вперто мене притримувала, просила ще не йти, бо всього не розповіла мені.
Взявшись під руки, ми простували вулицями, поки не вийшли на початок Личаківської. Ледве пройшли кілька кроків, як зненацька високий мужчина ззаду силою увірвався між нас і схопив міцно попід руки. В тім же моменті два інші, вони всі були в чорних пальтах, схопили нас під другу руку. Я рвонулась, намагаючись вирватися, але даремне. Мене міцно тримали.
"Спакойно, пайдьомтє с намі", - наказав середущий. Нас посадили в "Побєду", що чекала з боку вулиці.
Упродовж усього проходу із Зоєю я була напружена і приготована на найгірше. Проте сама дія спіймання відбулася так несподівано, що мені зашуміло в голові і я почувалась, наче уражена громом. Не сприймала дійсности. Коли людину нагло стріне велике лихо, перша протидія свідомости - не сприйняти його, геть відкинути. "...Це неправда! Мені лише сниться... Невже всьому кінець?.. Як вона могла?.. Мені б не стало нервів так холодно і так довго загравати. Ні, це тільки марево!.."
Відтак пригадала, що при мені лист і адреса від Орлана. Думка ця з електричною швидкістю привела мене до свідомости. "Зроблять коло хати засідку, уб'ють або й живими зловлять... Жахливо, що не зможу нічим запобігти цьому".
Нас привезли на вул. Пелчинську до обласного управління МҐБ. Брама важко розкрилась, і "Побєда" в'їхала на тюремне подвір'я. Ще важче брама закрилася, а з нею - моя надія на життя. Тільки той, за ким замикалася брама совєтської державної м'ясорубки, може зрозуміти весь трагізм приречення долі.
Вивели нас з авта й повели сходами на третій поверх, відтак затримали в сліпучо освітленім коридорі. Тут я раптом обернулась до Зої і глянула презирливо їй прямо в вічі. Хотілося спитати: "Як тобі буде спатись цієї ночі?" Завинена в мою хустину, з неприродно виряченими заляканими очима, вона дивилась на мене благально, наче говорила: "Прости". Завваживши нашу німу мову, в одну мить один з гебістів став поміж нас і заслонив її від мене своїми плечима. Тоді забрали Зою, а мені, тут же, в коридорі, обшукали кишені куфайки, мабуть, щоб упевнитися, чи я не маю при собі зброї. Потім увели в кімнату, де вже чекали дві жінки. Вони розібрали мене догола, розплели волосся, пороли кожний грубший рубець в одежі, повитягали, що знайшли заховане, і після того сказали мені вдягнутись.
Мене перевели в просторий кабінет. Прийшли два слідчі та зразу стали допитувати, хто я. Відповідала їм згідно з переселенчими документами, що знайшли при мені. Слухали байдуже, а тоді один з них приніс кілька світлин і показав їх мені. На груповій фотографії серед підпільників із Закерзоння були Орлан і я.
— Навіщо нам гратись у піжмурки? Ми ж знаємо, що ти "Марічка", жінка Орлана.
— Такої я не знаю.
Вони сміялись мені в вічі. Я розуміла, що мої відповіді абсурдні. Вони не врятують, мене ж видала Зоя! Але мені тоді вже було байдуже, що я їм плела.
Перші запити були про місце перебування Орлана. Чи знаю, де його бункер, на який зв'язок він вислав мене до Львова.
- Нічого не знаю.
Тієї ночі більше їм не відповідала. Вони ж знайшли при мені Орланового листа, з якого самі дізнались, що в тій порі я не жила з ним. Вже така іронія долі або Божий палець, що лист, який мене, з одного боку, обтяжував, з другого - помагав. Було вже дуже пізно, і слідчі бачили, що зі мною ні до чого не договоряться. Вони позсували докупи кілька крісел і казали мені лягти відпочити. Самі забрались, залишивши в освітленому кабінеті двох озброєних вартових.
Вимотана з решток сил, я примкнула очі від різкого світла, проте до ранку не задрімала ні на секунду. В голові хмарами клубочились чорні думи: "Що тепер зустріне мого чоловіка і тих, що біля нього?.. Він і не знатиме що сталося зі мною... Син у мами, так і поїде з ними на Сибір... А може, й відберуть і примістять в страшному дітбуді..."