Щойно коло 10-ої ранком з'явився слідчий. Подав мені папір і розпорядивсь, щоб написала автобіографію. Я взяла в руки олівець та стала відрухово малювати Богзна-що, а він мене обсервував, час від часу нагадував, щоб писала, але не дуже наполягав. Як я опісля зорієнтувалась, не був слідчим, тільки змінив вартових, поки не прийшли інші. Щойно пополудні появилось їх більше. Входили до кабінету, оглядали мене, наче рідкісну знахідку, і відходили. Щойно ввечері слідчі почали свій робочий день, що кінчався досвітком.
В обласному МҐБ мене протримали декілька днів, упродовж яких не тільки допитували, але й намагались "перевиховати". Слідчі, хоч не ввічливі, однак вели себе коректно, і я скоро збагнула, які в них пляни. Очевидно, через мене вони хотіли дістатись до мого чоловіка. З листом упала зворотна адреса Орлана. Маючи мене в руках, хотіли максимально використати одне й друге. Найбільше, що могли досягти самі, це зробити коло хати засідку і чекати, коли зайдуть зв'язківці від Орлана по лист. Тоді опергрупі вдалося б бодай одного зловити або убити. Також не мали запоруки, що навіть те їм удалося б, бо, підступаючи до хати, підпільники теж враховували можливість засідки. Звичайно повстанці ходили по двоє-троє, вистачило, щоб один врятувався і це перекреслило б усі їхні шанси. До того, ще й була зима, Орлан міг відійти хтозна в які терени зимувати, не конче там, звідки писав. МҐБ вже надто добре вивчило тактику підпілля, щоб не взяти до уваги всіх за і проти в даному випадку. Снувало амбітніші пляни, в яких, як я опісля зорієнтувалася, брало участь республіканське МҐБ.
Слідство ледве розпочалось, як перед північчю мене повели в кабінет начальника МҐБ Львівської области, що був у ранзі генерала. Першого разу говорив небагато, мабуть, хотів тільки подивитися, з ким має діло, поки візьметься до конкретних справ зі мною. Сказав лише, щоб я добре задумалась над своїм становищем, якщо хочу вийти з нього.
Факт, що восени в мене народилась дитина, дуже влегшив мені складання зізнань. Вони не присвячували багато часу періодові боротьби на Закерзонні, який уважали закінченим, а цікавились боротьбою в Україні. Зиму я перебула в глибоких Карпатах, де завагітніла, а весною залишила підпілля. Знала, що вони не мали конкретних свідків проти мене. Тому зовсім логічно зізнавала, що переселенчі документи помогли мені влаштуватись на квартиру, за яку господарям платила. Це був час, коли наїхало багато переселенців, і моя історія виглядала правдоподібною, тим більше, що вона в якійсь мірі була оперта на дійсних фактах. Я оминула тільки всі "деталі" про підпільників, які їх найбільше цікавили б.
Кожний раз, написавши трохи протокол, слідчі починали розмови, метою яких було, за їхніми словами, "відкрити" мені очі на дійсність. Я повинна була усвідомити собі, що радянська влада настільки сильна, що скоріше чи пізніше зліквідує підпілля. Пора мені подумати про дитину, чоловіка, родину і помогти їм усім зажити нормальним життям.
У ході тих розмов одного разу слідчий витягнув з течки дві-три світлини і простяг до мене.
- Пізнаєш?
Глянула - і біль мечем прошив серце. Це був наш син Зенчик. Я мовчки приглядалася світлинам, всотувала в пам'ять кожну рисочку його обличчя, його вигляд. Був у зимовій одежі, й це мені говорило, що фотографії свіжі, зроблені, мабуть, цими днями.
— Йому живеться непогано, має добру опіку.
— А ви повернете нам його, коли ми заживемо нормальним життям?
— Це, бачиш, справа трудна. Його усиновила високопоставлена в уряді людина, яка була бездітна. Не можемо аж так втручатись у справи іншої країни. Ми лиш хотіли тебе повідомити й успокоїти, що він добре влаштований.
Не сказав мені нічого нового. Ще поки відійшли із Закерзоння, ми довідалися, що нашого сина адоптував начальник краківського УБ. А тепер слідчий мене потішав, що він виростає у вигодах. Слухала його і з розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались. Прізвища начальника слідчий мені, певна річ, не сказав.
- У вас є тут друга дитина, і ми хотіли б дати тобі нагоду виплекати його, але... - і тут висувалось кардинальну умову: за це я мала б "виправдатись" перед радянською властю, довести, що каюся у моїх проступках.
Думка гарячково працювала. Я усвідомила собі, що в одній точці ми сходимося думками - нам доцільно домовитись, дарма що кожна сторона мала в тому відмінні інтереси. Вони хотіли зліквідувати підпілля, я, скільки лиш у моїх силах, не допустити, щоб емґебе на власну руку діставалося до Орлана. Я була свідома того, що коли не пристану на їхню пропозицію, тоді вони без мене до максимум використають нагоду.