— Безсумнівно, я прагнула б зажити нормальним життям, як усі інші люди, - відповідала їм. Це я говорила щиро, бо хто собі цього не бажав би? Тоді по надумі договорювала: - Ви ж бачите з листа, що я була з дитиною, а не з чоловіком. Якщо мене будете тут довго тримати, то в підпіллі дізнаються, що я пропала і догадаються, що заарештована. Тоді вже нічим не зможу вам допомогти, навіть якби й хотіла.
— Ми постараємось не затримувати тебе довго. Очевидно, якщо переконаємося, що говориш нам правду.
Власне, про те мені найбільше йшлося, щоб не "затримували" довго.
Незабаром знову повели мене в кабінет обласного начальника МҐБ. Він був дуже добре обізнаний з нашою боротьбою, говорив про підпілля без гидких газетних епітетів, навіть переконливо для когось, хто не знав би правди про нашу боротьбу, як знала її я. Недаремне сидів у Львові. Москва і Київ посилали туди найздібніших, що були в "органах". Але й він повторював тільки ті самі фрази, що їх уживали слідчі. Вони, з одного боку, відкривали перед моїми очима марево неминучої смерти, а з другого, подавали надію на "нормальне" життя. Під час розмови начальник МҐБ сказав:
- З листа бачимо, що Орлан тебе дуже любить. Ти маєш на нього вплив?
- Залежить в яких випадках, - але я зразу спохопилась і додала: - Думаю, що маю.
Тоді він витягнув з бюрка записку, писану на вузькій довгій бібулці. Я відразу зорієнтувалась, що це підпільна "штафета". Не випускаючи з рук, простягнув її в мою сторону.
- Пізнаєш письмо?
Лист був писаний добре мені відомим почерком Полтави.
- Ні, не пізнаю.
Начальник не наполягав, тільки підсміхнувсь. Розвернувшись у вигідному фотелі, поінформував мене: "Це лист від ВОЛИНСЬКОГО, писаний до Орлана. В наші руки попались його кур'єри". Підсунув листа догори і зачитав накінці: "Поздоровлення для пані Марічки". Потім, роблячи жест рукою, що було неймовірно точним наслідуванням рухів Полтави, сказав з елегантною манерою:
- Отже, передаю поздоровлення від пана Волянського.
Не зважаючи на явну іронію, яка бриніла в його словах, цей генерал не здавав собі справи, як вони вплинули на мене. Показуючи лист від Полтави, він хотів послабити мою волю вісткою, що їм попались (а може, загинули) кур'єри, мовляв, такий кінець буде вам усім. Адже мали в руках сильніші карти, якими могли мене зломити: реальну загрозу, що повисла над моїм чоловіком, підсування мені перед очі світлин наших дітей, врешті доля, яку готували моїй родині. Вони поставили мене перед дилемою: рятуй їх або підписуй важкий їм вирок. У критичній ситуації, щоб не збилась з путі, Боже провидіння післало мені в кабінет начальника підкріплення від Полтави, найблагороднішої людини, яку я зустрічала в житті. Не уявляв собі емгебіст, як він мене підбудував отим поздоровленням. Водночас я побачила, як докладно вони нас вивчали, особливо провідних людей, враз із їхніми навичками. Проте навіть ворог говорив про Полтаву з дозою гідности, хоч погрожував, що його знайдуть й уб'ють.
Через кілька днів закінчили слідство і ще раз повели мене до начальника. Тепер він уже конкретно сказав, чого від мене хочуть. Вони вирішили мене звільнити, точніше, не звільнити, лишень дати можливість "виправдати себе" перед радянською владою. Тому висилають до Орлана, щоб нахилила його до співпраці з ними.
Начальник сказав приблизно таке:
- Вплинь на нього так, як може жінка, коли вона постарається. Даємо вам реченець - перше березня. До того часу ти повинна вернутися до нас з відповіддю від Орлана. У вас дитина, тож твоя поїздка не повинна викликати жодної підозри. Як він згодиться на нашу пропозицію, тоді опрацюємо плян, у який спосіб втримувати з ним контакт. Нехай він сам подасть свої думки, і ми вже домовимось. Якщо це зробите, забезпечимо вас гарною квартирою та влаштуємо на працю. Будете собі жити і не бракуватиме вам пташиного молока. Коли ж Василь не згодиться, то залишить тебе біля себе, в бункері. Може, проживете ще рік-два, а вкінці все одно знайдемо вас і вб'ємо! Ваша дитина залишиться без батьків, і родина через вас постраждає. Зрозумійте, що ви всі приречені на смерть, а ми ось даємо вам нагоду жити. Ну що - згідна виконати наше доручення?
— Я постараюсь зробити все, що в моїх силах. Але ви знаєте, що рішення буде за ним.
— Ми знаємо і свідомі того, що рискуємо. Та те, що засудимо тебе, не принесе нам великої користи. Рискувати нам не першина. В найгіршому випадку ще трохи поживете, - відповів.