Розмова, як завжди, відбулась уночі. Удосвіта, ледь на світ зашарілось, в кабінет прийшов зодягнутий по-цивільному слідчий (раніше вони всі були завжди в мундирах емгебістів) і випровадив мене за браму, на мертво-безлюдну о цій порі вулицю Сам зразу подався в протилежну сторону. Щойно тепер я повірила: емгебісти справді випустили мене зі своїх кігтів, надіючись, що клюну на їхню обіцянку щасливого життя, в якому не буде мені бракувати "пташиного молока".
"Органи" не взяли до уваги, що мене ніхто не втягнув у підпілля силоміць. Я свідомо та добровільно обрала свою долю, яка з самого початку не обіцяла життєвих вигод.
Опинившись на пустій вулиці, ще раз оглянулася довкруги й перехрестилася: "Господи, дякую Тобі, що я вже поза тією брамою!"
У мене був місяць, впродовж якого повинна була віднайти Орлана. Нелегко це зробити. Взимку повстанці нераз понад місяць не відвідували людей по селах. Околиця, де перебував Орлан, була мені незнана. Однак перед тим, поки відшукаю Орлана, треба було подбати про Тарасика, забрати від батьків і влаштувати в когось. Я знала, без порошинки сумніву, що ми не підемо на співпрацю. Тож, як мине місяць і я не з'явлюся до них з відповіддю чи радше згодою від Орлана, прийде пімста не тільки на підпілля, але й на мою родину. їх вивезуть на Сибір.
Коли Зоя зайшла до хати Настки, я ще не відходила до поїзду, лише вийшла з нею надвір, ніби на кілька хвилин, залишаючи свою торбу. Тим часом не повернулась. Зажурена жінка ранком поїхала поїздом до Задвір'я повідомити родину, що я пропала. Розуміється, вдома всіх обняла тривога. Мама вже й раніш прочувала нещастя, всю ніч не спала, відколи Леся розповіла їй про відвідини Зої. Тепер, опечалена, бідкалася і зразу стала готувати мені передачу з харчами та з нею мала вислати тата, щоб ішов попід в'язниці Львова, може, побачить мене крізь вікно. Вона й не знала, що вікна, які колись виходили на вулиці, тепер замуровані... Все те мені розповіла Настка, коли зайшла до неї раннім ранком забрати торбу.
Кожний день був дорогий, тому ще цього ранку залишила Львів. На головному двірці, купуючи квиток, перемовилась з касієркою. Звернулась до неї за квитком, а вона запитала мене з сарказмом: "Как? Нє панімаю!" - і не видавала квитка, дарма що за мною стояла довга черга людей, яких повинна була обслужити. її нахабство мене до краю розлютило: "Тоді хай тут сяде хтось, хто нас "панімає", а ти йди назад, туди, де тебе "панімают"!" - відказала я їй таким же тоном, як вона до мене. Касієрка з ненавистю кинула квиток. Мені було нічого її боятись, я вже "там" була. Пізніше думала собі гірко, що ось так вони туго вкручують у нашу землю кожний найменший гвинтик окупаційної машини. Як воно буде, коли настане час їх знову повідкручувати. Чи не занадто вже буде зритою і подірявленою наша земля?..
Цього дня поїхала в Гранки забрати свій одяг і ввечері знову вернулася до Львова, зразу пересівши на двірці на поїзд до Задвір'я.
... П'ять років пройшло з часу, коли я востаннє відчиняла цю хвіртку. Тоді також була ніч першої зими під поновною большевицькою окупацією. Тихенько, щоб не розбудити собак, пройшла подвір'я. Тиша довкола, тільки серце несамовито товкло в грудях. Застукала легенько у вікно.
В хаті заворушились і через хвилину побачила у вікні сильветку батька.
- Хто там? - спитав притишеним голосом.
- Я, - відповіла теж тихо.
- Боже мій! - ледь донеслось крізь вікно, і батько пішов відчиняти двері, а мама вже заслонювала вікна, засвічувала лямпу.
Хвилину, поки блимнуло світло, я стояла тихо, наслуховувала. Коли засвітилось, кинула очима по хаті й кинулась до колиски, де спокійненько спав Тарасик. Припала до нього й завмерла: "Сину мій! Ще день тому я думала, що ніколи-ніколи тебе не побачу!"
Підступив тато:
- Ти з морозу. Вважай, щоб не простудила його.
- Хай, залиши її, - відказала мати.
Я піднялась над ним обережно, щоб не розбудити. Тоді привіталась з батьками, сестрами, братами. Потім розповіла їм усе, що мене стрінуло.
Після переживань останніх днів і майже неспаних ночей була дуже виснажена. Рішила відпочити вдома хоч один день, а тоді відвезти Тарасика до Олесина, до тієї ж Насті, родички Орлана. Вони, дуже добрі люди, мають лиш одного десятирічного сина, і я надіялась, що порятують мене й заопікуються Тарасиком.
Цей день, однак, був для мене важкий. Гірко й образливо критись у рідній хаті, коли хтонебудь із сусідів заходив, боляче ховатись від близьких тобі людей, серед яких зростала. Пройшли перші хвилини радости з того, що я на волі, і вже з очей усіх в родині пробивались зажуреність і тривога: "Що тепер нас чекає?"