"Хоч би не розбивали нас, не арештували, а вивезли всіх разом", - турбувався тато.
Другого дня ввечері я спакувала клунок дитячих речей і збиралася враз із Тарасиком і Стефою відходити до поїзду. Вже попрощалась з усіма, а все ще стояла, мов магнітом прикута до підлоги. Я ж добре знала, що це останній раз, коли я з усією родиною в цій хаті, і мені хотілось стримати час, розтягнути якнайдовше наші останні спільні хвилини. Також зволікала, бо мала ще їм щось сказати, дуже важливе, чи, може, просити. Мені важко було почати, слова застрягли в горлі, але, глянувши на годинник, що безжалісно мене підганяв, врешті заговорила:
- Як мені з вами попрощатись, якими словами розрадити в тому, що вас чекає попереду? Що б я не сказала, воно вже не змінить нічого. Одне вас благаю - не кленіть мене. Я так робила, як мені наказувало моє серце та сумління. Пішла в підпілля, бо почувала, що повинна була піти. А де боротьба, там і жертви. Вони не минули і нашої родини.
- Що ж, трудно, ми не перші, - відповів на це батько. А мати, сердешна, тільки оглянулась по хаті, на дрібних дітей, на колиску, зідхнула важко й нічого не сказала.
Допомогли нам дістатись на станцію, посадили на поїзд, і вночі ми з дитиною приїхали до Золочева. Там станція ще з війни не відремонтована, і треба було чекати в неогрітій почекальні аж до ранку на поїзд до Тернополя. Цей поїзд стояв уже на станції, і ми ввійшли до нього. Там було тепло і затишно. Зачувши, мабуть, підозрілі звуки, з'явився заспаний керівник поїзду і з криком прогнав нас з вагона. Я просила його, переконувала, що в почекальні нестерпно холодно, це ж зима, а в мене на руках немовля. Однак ніщо не помогло.
"Ето дєло не майо! - була відповідь. - Собірайсь отсюда і не разгаварівай! Зарано пускать - панімаєш?"
Я притулила до себе дитину, вийшла й аж зубами заскреготала у безсилій люті. Оте відчуття безсилля, найбільш пригноблююче і демобілізуюче почуття, володіло мільйонами громадян тієї рабської країни. А мені однієї такої ночі вистачало, щоб до болю переконатися, що людина, яка затратила останню крихітку співчуття до ближнього, стає зміюкою.
В Тернополі ми зробили ще одну пересідку і щойно вполудень доїхали до Козови. Молоко, яке я везла у флящині, давно захололо, і Тарасик плакав, голодний і мокрий, бо й перевинути не було де. Не мала іншого виходу, треба було його доглянути. Залишивши станцію, ми зайшли в чиюсь хату (щоб хоч не жив тут який міліціонер або емведист, подумалось мені). Здивована господиня спитала, чого хочемо.
Я попросила її, чи могла б у них перевинути дитину й підогріти молоко, а також, чи дозволять сестрі почекати в хаті з дитиною, поки я сходжу на базар, там на нас чекають сани до села. Це вже був час, коли люди почали не довіряти чужій людині, тому зрозуміло, що господарі трохи злякалися нас. Проте не мали серця нам відмовити, коли надворі тріщав мороз.
Розуміється, ніхто на нас не чекав, але я все одно подалась на ринок. Був якраз базарний день, і я надіялася, що, може, зустріну якого знайомого дядька з Олесина і зможемо присісти на його сани.
Було вже сполудні, селяни стали роз'їжджатися з базару. Однак не побачила там нікого зі знайомих, а тут день як на гріх - вітряний, морозний.
Не було чого чекати, я пустилася в дорогу. Ішла проти вітру, він пролазив під одежу в кожну шпарину, шмагав у лице, з ніг звалював. Але якась надлюдська сила гнала мене вперед, загублену серед голих піль. На віях замерзали сльози. О, не були мої сльози витиснені тільки гострим вітром. Це були сльози великої кривди. Обвела зором по заметеній снігом подільській ширині, і розпука розривала мені серце: "Ех, Мати Божа, як Ти втікала зі своїм Сином, Тебе хоч не збивала з ніг снігова заметіль. З Тобою був Йосиф, Ти ще мала осла... А тут такий розлогий край, стільки народу, і я не маю де заховати від катів своєї дитини. Невже Ти, Боже, загубив мене серед сніговії? Ти холодний, як цей день, байдужий на людське горе". Але тут же озивався в душі інший голос: "Не нарікай! Ти ще на волі й маєш свого сина".
Вже сутеніло, коли вкінці добилася до Настиної хати в Олесині. З трудом відкрила двері задубілими від холоду руками.
Хатні були заскочені моєю появою, зразу збагнули, що якесь велике горе привело мене до них у такий вечір. Мені горіло під ногами, не могла ні хвилини втрачати, тому приступила прямо до діла.
- Мої батьки загрожені вивозом на Сибір. Я мусіла забрати від них дитину. Прийміть нашого сина, благаю вас, - сказала.
Глянули на мене Зі співчуттям.
"Та ж ви ледве живі!", - сказала Настина мати. Тоді озвався її чоловік: "Не залишимо ж так дитини. Виховали одного, виховаємо ще й другого". Він вийшов ладнати сани, а Настя тим часом вдягалася в дорогу.