Я вся тремтіла тривогою, що там діється в Козові, чи застану ще мого сина і сестру. Не дочекавшись мого повернення з базару, залякані господарі могли зголосити на міліцію.
Ми спільно придумали історію, звідки то в Насті взялась дитина, тоді накінець попросила їх охристити Тарасика.
— Як хочете його назвати? - спитала.
— Назвіть Тарасом. Від самого народження я дала йому оце ім'я.
— Ні, воно занадто панське. В нас на селі треба простіше. Може, назвім Петро?
— Якщо так буде краще для нього, що ж, хай буде Петрусь, - згодилась я, хоч не без жалю, бо вже звикла була до Тарасика. Потім подумала, що мій тато зветься Петро, і це мене заспокоїло.
Хотіла залишити Насті трохи грошей, щоб мала "на цукор для дитини", але вона рішуче відмовилася взяти їх.
- Та що ви? Ми якось дамо собі раду. Вам ті гроші більше потрібні, як нам.
Господарі в Козові, дуже занепокоєні моєю довгою відсутністю, зраділи, побачивши нас. Треба було поспішати й залишити цю хату. Я обгорнула дитину, тепло завинула в коц, що Настя привезла, і, пригорнувши сина, вийшла з хати, подякувавши добрим господарям за їхню людяність... Не було довше сили приховати своєї розпуки: "Яка доля тебе чекає, мій скарбе...", - шептала про себе, схлипуючи. В сінях попрощалася з Настею і передала їй дитину. На мент затримала її руку в своїх долонях, вимовляючи з трудом слова. Це вже друге болюче прощання в двох, а для мене ще одному дні:
— Настю, коли не стане серед живих його батька і мене, розкажіть йому про нас, як виросте, - тихо мовила.
— Не говоріть такого, - просила добра жінка. - Ви ще самі діждетесь виховати його.
Однак ми обі дуже добре розуміли, що воно так не буде.
Я вийшла з сестрою на дорогу і гляділа за саньми, що заникали в темряві. Стояла задеревіла, вилущена з усіх сил, вже нездатна відчувати навіть утому. Добре хоч, що була зі мною сестра. Вони всі в родині завжди приходили мені з поміччю.
Доїхали разом до Красного, і там розійшлись наші дороги, наші долі... Прощай, дорога Стефо. За твоє добре серце, за те, що подала сестрі руку в біді, тобі треба буде заплатити десяткою років концлагерів у Магадані...
Примістивши в добрих людей сина, тепер їхала до свого чоловіка, щоб остерегти і від нього самій зачерпнути силу нести тягар жінки-підпільниці. їхала поділяти з ним і його труди, ділити спільну долю. Тільки як мені відшукати чоловіка серед зими ген під Поліссям? Забилась на лавці у куток вагона, і важкий сон скоро склеїв мені очі. Останні думки догоряли у свідомості: "Тарасик у надійних руках... Батьки, родина... їм не в силі зарадити... Тепер мушу віднайти його, маю несповна місяць часу, поки стануть атакувати..." "Де-він-де-він-де-він-де-він" - вистукував у мозку своїм ритмом поїзд, як слідчий на допитах.
ПОВОРОТ У ПІДПІЛЛЯ
До Рівного я добралася потягом, а звідти треба було знайти вантажне авто, що їхало б до Тучина. Прийшла на вказану перехожими зупинку. Через деякий час назбиралося ще кілька осіб, які теж чекали на авто до Тучина. Довелося довго чекати. Щойно пополудні нам трапилось авто. Був дуже холодний день, припікав мороз, і ми всі покачаніли з холоду на відкритім авті. В додатку, авто зіпсулося в дорозі й нам грозила небезпека пересидіти, може і всю ніч, на голому полі. Бувало й таке. Тому шофери брали гроші заздалегідь, бо залишені на півдорозі люди не хотіли платити.
В Тучині я спитала в дядька дорогу до Пустомит. Ішла годинами і не зустрічала ніде сіл, лише поля та хутори. На обрії темною стіною зарисовувалися ліси, там вже починалось Полісся. "Десь у тих лісах живуть повстанці", - думала тужно. Таке воно мені виглядало все таємниче, біле, оповите снігом.
Здавалось, вже пройшла розказану дядьком дорогу, а села далі не було видно. Тільки подалі від дороги зрідка бовваніли землянки, а ближче дороги стирчали комини спалених хат. У тому місці мене наздогнала молодиця. На питання, де Пустомити, відказала, що оце ми в селі. Потім пояснила, що село спалили німці, коли воювали з УПА. З Пустомит залишились лиш оті землянки, побудовані на скору руку.
Надворі вже западали сутінки, і я не знала, куди податись. Звернула на доріжку й зайшла в убогу землянку, щоб запитати, де живе господар, адресу якого мала. Хатні здивовано відповіли, що саме тут. Однак від усього відперлись, заявляючи, що не мають жодних контактів з повстанцями. Можливо, говорили правду. їхню адресу міг подати хтось інший у селі та забрати від них листа, якби прийшов. Я не знала, чи взагалі тут когось дочекаюсь. Проте все одно просила їх: може, знають кого в селі, куди заходять повстанці, щоб через тих людей повідомити, що я прибула, а я почекаю кілька днів. Зрештою, нічого більше не залишилось, тільки чекати. Тим часом встигла запізнатись з родиною, і вони розповіли мені про події, які тут відбувались за німецької окупації.