Пустомити були одним з осередків УПА, яка створила в тих теренах свою "республіку" за німців. Діяла своя адміністрація, а також інші галузі життя були під наглядом УПА. Населення не визнавало німецької влади, не здавало контингентів, ніхто не їхав на примусові роботи до Німеччини. Очевидно, ще сильний у ті часи німецький режим не толерував такого стану. На села, що їх охороняли відділи УПА, нераз нападало військо і зводило бої. В наслідок таких боїв й були спалені Пустомити. Якось німці напали несподівано, коли не було в селі відділу УПА, і помстились на безбороннім населенні, тортуруючи навіть дітей. До непритомности побили й хотіли живцем кинути у вогонь дівчинку господаря, в якого я була, якби мати не кинулась до дитини і не заступила їм дороги.
Також у тій хаті я вперше почула про "далеківців", тобто про ту фракцію підпільників, які пішли за своїм провідником Далеким. Власне тут був терен їхніх дій, вони навіть серед зими часто заходили в села, а деколи то й з'являлись на весіллях. Така поведінка підпільників у сорок дев'ятому році була недопустима. До того часу МВД встигло вивчити населення, а також змонтувати свою агентуру, тож не диво, що селяни непокоїлися надмірно легковажною поведінкою "далеківців".
Пройшло кілька днів, а господарі далі впевняли мене, що не мають жодної можливости пов'язатись з повстанцями. Аж тут третьої ночі я почула, що хтось мене будить. Спросоння розплющила очі й побачила нахилене наді мною широко усміхнене обличчя якогось мужчини в совєтській військовій шинелі. Від нього ще віяло холодом, який приніс у хату знадвору.
Я злякалась і спитала, хто він.
— Ви мене не впізнали?!
— Птах! - радісно вигукнула, почувши його голос. Я вдяглась з поспіхом і запропонувала вийти з хати.
— Ми приїхали саньми, але заки від'їдемо, наперед хлопці мають когось відвезти до села. Поки вернуться, може, почекаємо всередині? Надворі сильний мороз.
- Ні, почекаємо надворі, хай і в мороз, - наполягла я.
Вийшли з хати і затримались на краю лісу. Тепер я вже була знов у підпіллі, тож зразу обперезалася шкуряним поясом, з пістолем у кобурі, якого мені приніс Птах.
- Тут привітаємось по-справжньому, - сказав Птах, дружньо розціловуючись. Яка радість - стільки років ми разом пройшли підпільними шляхами і стежками з Лемківщини аж під Полісся, і доля ще раз нас звела ось тут, серед ночі.
Розпитала про чоловіка. З ним усе впорядку, повідомлений про мій приїзд, чекає.
Не треба було дожидати аж зустрічі з Орланом. Я не в силі була перед Птахом, нашим вірним другом, замовчувати причину моєї тут появи.
- Птах, вас не дивує, що я з'явилась тут серед зими? - і, не чекаючи на його відповідь, розповіла про мою зустріч із Зоєю, про те, як мене схопило МҐБ, протримало, відтак вислало, щоб намовляла Орлана піти на зраду. - Будьте обережні! В їхні руки впав лист, і гебісти мають цю адресу. Можуть тримати засідку. Тому й казала вийти з хати.
Птах оглянувся уважно і взяв зручніше в руки автомат.
— Що ви зробили з дитиною, де примістили?
— Завезла його далеко, в родинне село чоловіка, і примістила у добрих людей. - Помовчала мить і додала: - А не боїтесь тут стояти зі мною? Ви ж розумієте, що вони мене не випустили б, якби не підписала заяви.
— Як ви можете мене таке питати?! Ну, знаєте! - щиро обурився Птах. - Та я вірив би вам, щоб ви з десятого пекла вернулись.
Його реакція мене до глибин зворушила. Варто жити, коли тобі вірять, коли в тебе вірять...
- Ви вибрали менше лихо, - розважав Птах. - Емґебісти могли нас тут "накрити" як не тепер, то навесні. Могли були відписувати листи від вашого імени, словом, могли наварити нам доброї каші.
Незабаром вернулись на санях двоє повстанців. Вдягли мене в кожух, в якому відвозили з бункеру кур'єрку до села, сіли на сани та помчали, - як у фільмі, - волинськими полями та лісами. Ніч була місячна, тиха, тільки сніг скрипів під копитами коней. Ми уважно стежили, розглядались, але скрізь панувала мертва тиша. Так їхали з годину або й довше. Спинилися біля одного хутора, усі злізли з саней, крім одного, що відводив коней. Подались гусаком по вузькій утоптаній стежці на город, де був бункер.
Після домовленого стуку зсередини відчинили вічко, і ми влізли в бункер. На мене вдарила тепла, але важка хвиля повітря. Вже давненько, ще на Закерзонні, мої легені живились таким повітрям. У тих теренах, де вже починалось Полісся, вода підходила близько до поверхні, і через те не можна було викопати високої криївки. До того, треба було залишити доволі грубу верству землі наверху, щоб зимою сніг не танув на криївці. Спецзагони МВД вивчали наші проблеми зимування і якщо завважували під час облав чорну пляму серед засипаного снігом городу, то там рили землю. Тому криївка була низька, не можна було в ній випростатись на повен зріст. Якщо не проходили облави, увечері відчиняли вхід, і всі її мешканці виходили наверх, щоб подихати свіжим повітрям, забрати в господаря газету та розпитати про новини.