Якось вони ввалилися до неї доночовувати, а було це перед тим, коли вперше зайшли туди повстанці. Ввічлива господиня внесла в хату соломи, постелила, ще й подушки їм положила під голови. Вони аж ахнули зі здивування: "Што за хорошая тьотя. Сколько лєт ми тут ходім, нам єщо нікто тут нє поклал подушкі под голови". Зрозуміло, вони й любили таку "тьотю". Після того як Орлан поговорив собі з нею кілька разів і розкрив очі, вона була б підклала їм гранат під голови. Але Орлан наказав, щоб не змінювала до зайд свого наставлення, бо викличе на себе підозру.
Вхід до бункеру був у саду, на протоптаній у снігу стежці. Два повстанці, що там були, вийшли наверх, залишаючи всередині самого Орлана. Тоді я влізла в бункер.
Орлан глянув на мене й одразу спитав:
— Була арештована?
— Так.
Щойно тоді ми привітались. Я відразу коротко оповіла, що мене привело до нього. Тоді Орлан закликав Птаха, і ми разом обговорили, які наслідки може потягнути за собою новостворена ситуація. Безсумнівно, будуть проводити стислі облави, але, крім того, створилась загроза і для криївки Птаха.
В сусідньому селі проживала жінка, чоловік якої сидів у в'язниці, здається, за те, що помагав підпільникам. За нею теж пошукували ґебісти, і вона не жила вдома, лиш переховувалась по людях. З тією жінкою група Птаха тримала зв'язок. З її поміччю придбали радіо, вона закупляла у місті харчі й папір до письмової машинки. Одного разу навіть привели на кілька днів до криївки. Вправді їй заздалегідь зав'язали очі, як наблизилися до бункеру, але вона походила з недалекого села і, цілком можливо, могла зорієнтуватися, де приблизно влаштована криївка. Як почнуться сильні облави, їй важче буде сховатись і уникнути арешту. Орлан порадив Птахові, щоб вони готувались залишити криївку і перейшли в ліс ще до березня, тобто до реченця, яке поставило мені МҐБ.
... А коли всі полягали спати і залишились тільки ми вдвох, я пошепки розповідала йому про всі мої поневіряння. Він слухав, і ми обоє плакали. Орлан боляче переживав, що залишив мене саму пробивати собі дорогу серед чужих людей. Почувався винним, що нічим мені не допоміг, ще й так довго не писав, а я їздила до Львова, чекала вістки, поки не попала. Тепер я його заспокоювала, бо справді не мала до нього жалю. Хіба ж я не була в підпіллі, не знала або не розуміла, серед яких обставин він живе, яку відповідальність несе на своїх плечах... Не могла вимагати від нього того, що в нормальному житті жінка вправі вимагати від чоловіка. Вимагати я не могла, а все ж... Коли в серці вигостреним болем перехрещувались два світи - родина і боротьба, я глибоко переживала трагедію такої колізії.
Вислуховуючи детальну розповідь про арештування, Орлан дивувався моєю наївністю щодо Зої. Сказав мені все точно описати, що я опісля й зробила, і вислав мій протокол першою весняною поштою до командира Тараса Чупринки та копію до його заступника Василя Коваля. Також повідомив про це Полтаву й Горнового, з якими постійно втримував контакт.
Я списала протокол і після переліку фактів накінці подала мотиви, якими керувалася у своїй поведінці, коли опинилася в руках МҐБ. Якщо у розгрі ґебівських плянів я знайшлась у ситуації, яка давала мені можливість відвернути загрозу і врятувати життя провідної людини, який до того ще і є моїм чоловіком, то, як революціонерка і його дружина, не могла інакше вчинити. Згідно з моїми критеріями, сама обіцянка співпрацювати з окупантом не принесла такого лиха, яке принесла б утрата Орлана враз із його оточенням. Честю я не поступилась, бо на співпрацю з ними не думала іти. Але, як членка ОУН, була свідома того, що порушила її засади - не підписувати заяв співпраці з ворогом. Водночас, як членка Організації, я повинна була рятувати людей.
Улітку прийшла відповідь-наказ від Орланового зверхника, згідно з яким я мала перебувати тільки в підпіллі. Орлан не міг більше висилати мене в поїздки на зв'язки чи в якихось інших цілях. Словом, "вилазка у світ" була мені заборонена.
Хоч це рішення не було суворим, коли врахувати закони боротьби, все одно арештування залишило свій шрам на моїй душі. Щасливі ті, кого доля пощадила від таких переживань. Куди строгіше, ніж зверхники, судило мене моє сумління. Не могла собі дарувати, що так наївно дала себе спіймати, так, наче б учора починала підпільну боротьбу. Вина була не лиш Зої, але й моя. Я ж була свідома того, що коли вона з'явилась у Львові, то тільки з волі МҐБ. Чому, тоді, я все таки ще раз туди поїхала? Де був мій здоровий глузд?