Вони також змінили тактику на засідках. До того як стріляти і вбивати, опергрупа намагалась зловити живцем хоч одного повстанця, завербувати його і відпустити назад у підпілля. Це могло пройти непомітно, якщо на зв'язок чи для інших справ виходив лиш один підпільник. Бувало нераз, що полагодження справи або зв'язку вимагало тиждень, і коли підпільник потрапляв у руки МҐБ, воно мало доволі часу "попрацювати" над ним. У зв'язку з тим, керівництво підпілля видало розпорядження, яким заборонялось ходити підпільникові одинцем. Одначе такі вербування на скору руку також не приносили МҐБ бажаних результатів. Звичайно спійманий повстанець, повернувшись, повідомляв, що його стрінуло, і далі залишався в підпіллі.
Хоч органи державної безпеки ніколи не закинули намагань монтування внутрішньої агентури, вони не занехали ще іншого способу винищування підпілля, що його застосовували вже давніше. Спійманого відразу зтероризували, намагались заломити, потім вдаряли по тім, що вдалось від нього витягнути, - ще поки повстанці дізнавались, що він у руках МҐБ. Вже не відпускали його назад в підпілля, тільки водили по селах з опергрупою, застрашуючи населення, щоб більше не помагали підпільникам.
З Орланом зимувало ще трьоє людей: надрайоновий Костопільськоно р-ну Микола, референт СБ того ж терену Кнопка і бойовик Чмелик. Микола був десь з 1921 року народження, походив з Гощанського р-ну, Рівенської области. Мав незакінчену середню освіту, але був досвідчений керівник і взагалі інтелігентна та розумна людина. Його малощо не стратила СБ під час чистки в рядах УПА і ОУН, що мала місце на Волині зразу після окупації тих земель большевиками. Допитуваний большевицький агент, який опинився в УПА за німецької окупації, подаючи себе за втікача з ЧА, назвав Миколу своїм співробітником. Тільки випадкова поява командира Клима Савура, якраз тоді, коли переслухували Миколу, якого Клим Савур добре знав і якому довіряв, врятувала його від смерти. Тепер, розповідаючи нам про це, Микола наводив неодні факти, які вказували, як агресивно діяла совєтська агентура.
Кнопці було близько сороківки, селянин, жив на Тучин-ських хуторах. Його жінку з двома дітьми вивезли на Сибір. Тому що це були родинні сторони Кнопки, добре знав тутешнє населення і втішався його підтримкою. Більше, ніж інші повстанці, зустрічався зі східніми українцями, які приїхали на працю в терени його дій.
Чмелик був родом із Сокальщини. За німецької окупації прибув на Полісся з відділом УПА і з того часу тут працював. До тієї зими перебував аж коло Прип'яті й ходив у рейди в сусідні білоруські терени, спочатку з відділами УПА, а останні два роки - з підпільними групами. Коли давніше спецзагони НКВД проводили великі облави в лісах на Поліссі, повстанці переходили партизанити в білоруські ліси. Білоруси на загал ставились прихильно до наших повстанців, помагали їм прохарчуватися, через що й стягали на себе репресії. Були між ними охотники піти в підпілля, однак наші підпільники їх від того відмовляли. Радили їм створити власну організацію, яка боролася б за створення самостійної Білорусі. Роз'яснювали, що український рух опору стоїть на принципі самовизначення кожного народу, поневоленого в совєтській імперії.
Кордон між українською і білоруською республіками, який встановила совєтська власть на землях, забраних від Польщі 1939 року, визначений так, що пограниччя по білоруській стороні суцільно замешкане українцями. Однак режим заборонив організувати там українські школи, і діти були приневолені навчатись у двох чужих їм мовах, російській та білоруській. Російська мова навчалась основніш за білоруську, в наслідок чого школа стала засобом русифікації українських дітей на Білорусі.
Ще до мого прибуття Орлан провів з жителями криївки організаційний вишкіл. Особливу увагу присвятив методам праці серед населення в сусідніх східніх районах. Рівенська область межує з Житомирською. Для підпілля це створювало чималі можливості ідейного проникання на її терени, не змінюючи своєї бази. Тут місцеві люди мали в сумежних містах і селах кревних ще з часів, коли Волинь була під царською Росією. З приходом большевиків вони відновили родинні зв'язки, відвідували одні одних, і дехто з молоді вже поїхав на навчання у Східню Україну.
Хоч Орлан прибув сюди вже пізньою осінню, він усе ще зміг зустрітися з кількома людьми, що приїхали на роботу в ті терени. Власне тієї ночі, як Птах прийшов по мене, підпільники відвозили в село дівчину, яка працювала вчителькою в одному з недалеких сіл. З нею Орлан зустрівся, поговорив і, щоб могла краще пізнати повстанців, запропонував провести з ними один день у бункері. Вчителька прийняла "запрошення". Мала, отже, час розповісти йому про своє життя. Ось що Орлан розказав мені про неї.