Шлюсар був з 1921 року народження, походив із Закарпаття, там і набув середню освіту в гімназії в Мукачеві. Був гарний на вроду, високий, ставний, сильний брюнет з блискучими очима, але неговіркий. Деколи розповідав нам цікаві епізоди про часи самостійности Закарпатської України в 1938 році. Його батько, який був ковалем, їздив на маніфестацію проголошення самостійности до Хусту. Опісля свято беріг газету, в якій була вміщена знимка з цієї маніфестації. Розказував також про бурхливі віча молоді в гімназії, про бої з мадярами, потім арештування та переслідування національно свідомих українців.
Під час війни Шлюсара змобілізовано в мадярську армію. Його частину німці кинули на Волинь, де угорська армія охороняла залізничні шляхи, що вели на схід. Мадяри стаціонували головно в місцях уздовж залізничних ліній і по містечках, де помагали окупаційній владі. Німці також деколи використовували їх до боротьби проти УПА і населення. Коли УПА повело відплатні акції на їхні пункти, здобуваючи притому зброю, мадяри перестали брати участь у поборюванні повстанців, їхні настрої підсилювали УПА і підпілля масовим розповсюдженням летючок та іншої підпільної літератури, яка роз'яснювала мету боротьби українського народу. Незабаром наладнався контакт між тереновими відділами УПА і поодинокими станицями мадярів, а згодом - між Командою УПА і командою угорського війська в Україні. Вони склали договір про ненапад, і таким чином на Волині дійшло до замирення.
Саме тоді, коли УПА наладнувала відносини з мадярами, Шлюсар стаціонував у Рівному. При помочі підпільниці нав'язав контакт з повстанцями, опісля перейшов зі зброєю до УПА, враз із групою солдатів, українців. Випадки переходу закарпатців з угорської армії до УПА були доволі численні. Незабаром Шлюсар став ад'ютантом Клима Савура, командира УПА на ПЗУЗ. Володіючи добре мадярською і німецькою мовами, брав участь у переговорах з мадярським військом на Волині.
Як можна було сподіватися, у другій половині березня почались облави. Проводили їх обласне та районні МҐБ своїми спецзагонами. Затривожена тітка повідомляла нас щовечора про результати облав, про те, як вони точно обшукували кожну садибу. А сніг падав і падав, і вибратись з бункеру не було можливим.
Аж одного ранку ми почули домовлений стук - на наше господарство наближався спецзагін. Незабаром донісся до бункеру гавкіт чужого собаки. Прислуховуємось крізь продуху - чути на подвір'ї російську лайку солдатів. Значить, шукають вже у нас. Ми негайно згасили світло і заткали всі продухи, щоб собака не занюхав. Кнопка з поденервування запалив папіроску.
- Що ви? Негайно згасіть, - звернув йому увагу Орлан.
Півтори години емведисти перевертали всю садибу догори дном... Півтори години ми в бункері напружено стояли на грані життя і смерти. Вони шукали найбільше в забудованнях, в льоху, на подвір'ї. В саду тільки пройшлись стежкою, лиш задудніли їхні кроки по вічку, де був вхід до бункеру, потім усе затихло. Через деякий час ми почули вистуканий знак, що спецзагін віддалився і ніхто з хатніх не арештований.
Однак облави не закінчилися. Війська знову наїздили на села й не переставали плюндрувати хуторів.
Кінчалася неділя 23 березня 1949 року. Страшна неділя. Тільки но стало вечоріти, як господиня відкрила бункер і заговорила тремтячим голосом, уся сумна та залякана:
- Ой, Боже мій, яке нещастя. В Матіївці, - і назвала у кого, - опергрупа знайшла на городі бункер. У ній по-стрілялись чотири повстанці. Вони відбивались у вході до криївки, але коли гебісти кинули їм через продуху загазовану гранату, ті пострілялися. Перед смертю ще співали своїх пісень. Це, мабуть, ті хлопці, що до вас приходили. Оперативники боялися лізти всередину і післали наперед господаря, щоб перевірив, чи вони дійсно пострілялись. Щойно пополудні повитягали їхні тіла з бункеру і повезли до району, а може, й до Рівного. Люди кругом жаліють за хлопцями, а я то місця собі знайти не можу, як вчула про це.
Нас як громом вразило. Упродовж кількох хвилин ніхто слова не промовив. Не вперше доводилось слухати таких вісток, але оця особливо болюче заторкувала нас. Ми обоє утратили найвірнішого друга, життя якого стільки років тісно спліталося з нашим... Що не згадала б - радощі і смутки, удачі та невдачі - усюди поруч нас був він, Птах.
Орлан знав, що Птах мав цими днями зустрітися з районовим Межиріцького р-ну. Припускав, що, може, вертаючись учора до бункеру, хлопці лишили на снігу сліди за собою, по яких опергрупа зі собакою вислідила їх. Криївку не виявлено при облаві, лише ранком спецвідділ впав прямо на хутір і став шукати бункер. Більше ні в кого не шукали, лиш на цьому хуторі, аж поки не знайшли.