... Сирітоньки наші, прощайте. Серцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки... простіть нам.
... Тато сумно дивився на мене, і я, враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама... Де ти, завіяна снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер, мамо...
Поблідлі, мовчки сповняли останній обов'язок. Назовні аж до неприродного опановані, але нервові рухи зраджували наш справжній стан. В очах вже заблимувало тогобічне світло з вічности, а з душі все ще гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив Орлан:
- Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливе в нашій ситуації.
На столі вже лежали три набиті пістолі.
- Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. - спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.
- Як собі бажаєш, - відповів.
У моїй уяві до деталів виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункеру. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцького, ні, певно, до Львова. Там, на подвір'ї гебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно... Катерина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блюзку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є.
З кожною наступною хвилиною мене все більше огортало почуття самітности. Кажуть, в товаристві і смерть легша. На ділі ж, вона ні трохи не стає легшою, бо, навіть будучи в товаристві, кожна людина мусить зустріти її індивідуально, мусить сама переступити поріг вічности. Може, й тому ми не розмовляли, бо кожний хотів мати для себе ті останні хвилини життя. В мене було навпаки, саме тому, що зі мною загине ще двоє людей, і до того ще й один з них мій чоловік, мені ставало ще важче на душі.
Через деякий час втихло наверху. Опісля знов почувся рух, гупання кроків, і знову затихло. Певне, зорієнтувались, що тут бункер і тепер тероризують родину, щоб розповіла, хто в ньому сидить, як веде вхід усередину та всі інші деталі. Як відкриють, може, й пішлють до нас насамперед когось з домашніх на перший вогонь, вони ж знають, що будемо відстрілюватись, міркували ми.
Так пройшло зо дві години, ми вже й утомились чекати смерти та стали дивуватися, чому тиша триває аж так довго.
Потім зашаруділо нагорі, хтось відгортав землю з про-духи в коморі.
- Відійшла голота, слава Богу, - донісся крізь продуху втомлений, однак заспокоєний голос господаря.
Тепер ми взялись наводити лад у криївці. Визбирували клаптики дрібненько порваних листів, що брудним снігом встеляли долівку, розставляли все інше на свої місця. Вже котрийсь раз знову треба було психічно переставитися від смерти до життя, до дальшої боротьби. Однак така "екскурсія", коли людині судилось переступити однією ногою оту межу, за якою пролягає вічність, опісля повернутись до життя, даремне не проходить. Вона залишає осад глибокого суму на все життя, наче потойбічний досвід, і кожночасно нагадує мені слова Христа з притчі: Марто, Марто, журишся та клопочешся про благії речі...
Опісля нам сім'я розповіла до подробиць, як проходила облава, як напав на хутір загін війська МВД і солдати зразу розлізлися по всіх забудівлях. Перешукавши, стали копати ями в хаті, в хліві, в льоху, звідки викинули надвір тих небагато картопель, запрацьованих у колгоспі, що мали прогодувати сім'ю. З хати всі вивтікали, залишилась тільки найстарша донька Ольга. Під час перешуку один з гебістів залишився з нею в хаті та слідкував за її поведінкою. Назверх вона поводилася зрівноважено, а насправді була ледве жива. З хати взагалі не виходила, не хотіла бачити, де і як риють ями, щоб не прозрадити свого стану. Та й навіщо дивитися, вже що буде .- і так нічого не зарадить. Те, що решта з сім'ї повтікала з хати, не було дивне, люди не могли психічно стерпіти, коли бачили, як військо плюндрує їхні житла, тож нераз утікали до сусідів.
Облавники часто рилися в заставлених речами місцях. їх інтригувала бочка з капустою, що стояла в коморі близько продухи. Відсунули її і в тому місці викопали глибоку яму, відкидаючи землю якраз на продуху. Воно було так близько, що всередині ми чули, як вони копають кожний штих землі. Другу яму викопали посередині комірки, де був вхід. Там долівка дуже твердо вбита, вони ломом її гатили, через те й нам сипалась до криївки земля при вході. Дощок не зривали, а були б зірвали - зразу знайшли б вхід! Тепер наверху, як і в нас усередині, виглядало, наче по великій битві. Вона й була страшна, безоглядна битва, дарма що не гули гармати.