Було ясно, що МҐБ шукало Орлана і нам треба подумати, як далі бути. Вони не скоро зрезигнують, наперед перевернуть коренем кожний хутір у цьому районі. Як треба, будуть до весни бльокувати села і не припинять облав. Добре, що цим разом не знайшли бункеру, але за другим чи четвертим разом можуть знайти. Вже близько місяця ми жили під пресією облав. Так виснажились нервово, що й працювати не годні були як слід. Я наполягала, щоб вийти з цього району, але це не було легко зробити через погану дорогу. Наприкінці січня випало багато снігу, і тепер він танув, земля на полях розмокла, ноги по коліна стрягли в ріллі. Твердими в'їж-дженими дорогами, що проходили між селами, немислимо було користуватись, коли села забльоковані спецвійськами.
Орлан вагався, тут він мав усе потрібне йому до праці. Придбав собі бібліотечку, підпільну літературу, радіо, письмову машинку. Все це було важко зорганізувати в цьому глухому районі, коштувало великих зусиль багатьох людей, а тут бери і покидай усе, і знову починай з нічого. Ота власне трудність придбання конечного до праці устаткування була в усіх теренах чи не головною причиною того, чому провідні люди назагал не надто часто змінювали місця прожитку. На те вони жили в підпіллі, щоб працювати, і коли до праці створено догідні умовини, шкода було їх відрікатись.
Ще як тільки облави розгорталися, я дораджувала Орланові залишити Сенкевичівський р-н. Коли ми під час облави готувалися до смерти, з гірким докором мовила до нього: ех, казала забратися звідси..., на що він мені відказав: не дорікай у такій хвилині. Я відразу пожаліла за сказаним, ми всі переживали страшні моменти, тим більше Орлан. В обличчі смерти він ще турбувався долею підпілля, хто і чи є ще кому його заступити. Тепер, коли ми приймали рішення, як нам далі бути, я не попускала. Поки в нас є хоч маленька можливість виходу з невідрадного становища, ми повинні її використати і не віддавати всієї ініціятиви в руки МҐБ. Вийдім звідсіль, хай і дорога погана й рисковна. Не чекати ж нам з напнятими нервами смерти з дня на день. Тиміш був згідний зі мною.
Врешті й Орлан рішився залишити бункер. У немалій мірі його рішення приспішив стан нашої криївки. Відлига тривала вже другий день, і нам лилася вода всередину про-духою, яка виходила на город. Господар сказав, що поля почорніли, сніг зовсім розтав і земля розмерзлася наверху. В тій ситуації Орлан вирішив податися в Луцький р-н, до криївки командира Дубового. Це була найближча і єдина криївка, до якої ми могли трапити з поміччю Тиміша, він походив з Луччини, знав там села. Вибір не був найкращий, ми не знали, який там стан, чи також проходили облави, і це була друга причина того, чому Орлан вагався покидати своє місце. Ще й дорога далека, восени ми звідтіль ішли сюди дві ночі, а тепер треба буде пройти в одну. Все ж післав Орлан господаря, щоб перевірив, чи можна пройти полями. Той пішов, подивився і доніс:
- Неможливо йти полями, ноги по коліна застрягають у розмоклу ріллю. - Потім додав у надумі: - Може, воно ще гірше виходити вам з криївки...
Інший на місці господаря міг був сказати, що не так уже погано, можна пройти полями. Аби тільки забралися з його садиби. Тоді можна краще замаскувати криївку і почуватися безпечніше. Але наш господар був добра і чесна людина. Він утікав з хутора під час облав, проте в критичний час не випихав нас зі своєї хати.
— Все таки, коли смеркне і в селі буде спокійно, відкрийте вхід, - відказав йому Орлан і знову засумнівався, чи йти нам.
— Ходім і ходім звідси, - наполягала я.
Навівши сяк-так лад у криївці, ми спакували найконечніші речі й чекали сутінків. Запасної одежі та білизни Орлан і Тиміш зовсім не брали - дістануть від друзів, зате не в усіх криївках знайдуться жіночі речі, отже я забрала свої.
В мене була коричнева цератова торба, яку подарувала сестра Леся, коли ми зустрічались у Львові. Я взяла її з собою, як виїжджала на Волинь, і з того часу вона служила мені замість наплечника. Хоч була менш вигідна за наплечник, проте я не хотіла з нею розставатися - це була єдина пам'ятка, що залишилася мені з дому. Всі повстанці на зв'язкових лініях знали мою торбу, помагали нести її і чомусь охристили "скарбонкою" та передавали цю назву по зв'язку. "Де ваша скарбонка? Дайте хай вложу її в мій наплечник, там ще маю на неї місце", - бувало, казали. Ота "скарбонка" була моєю супутницею до кінця моїх днів у підпіллі.