Гардероба, що постійно мандрувала зі мною, складалася з двох пар білизни, вишитої блюзки ще з Карпат, спіднички, сукенки, светра, запасних панчіх, ну і, як всі інші, носила аптечку, рушник та все конечне до життьової гігієни. Також зберігалась у моїй "скарбонці" Орланова вишита сорочка. Коли б не була носила її у своїй торбі, Орлан напевне десь був би вже її залишив по дорозі.
Останній місяць, коли під час облав села були забльо-ковані військами, нас прохарчовував господар, розділяючи з нами свій мізерний колгоспний заробіток. Тепер, прощаючись з ним, Орлан хотів залишити їм за те трохи грошей, щоб докупили собі навесні продуктів. Одначе ніхто з родини рішуче не хотів прийняти грошей. Коли Орлан все одно втиснув їх господареві в руки, він вклав їх назад Орланові в кишеню, мовивши: "Ми якось дамо собі раду, у вас їх нема забагато". Ця сцена відбулася вже на подвір'ї, кругом в'їдали собаки, перед нами лежала далека дорога, і не було часу з ним сперечатися. Ми розпрощалися з сім'єю, як з рідним батьком і сестрами, подякували за все добро і подалися в непевну путь із боргом вдячности.
Через город пройшли межею, потім вийшли на поле. Ступили кілька кроків і відразу побачили, що справа безнадійна - ноги глибоко грузнули в розмоклу ріллю. Найгірше було зі мною, що постійно мала клопіт з чоботами. їх купувалось без примірки, на око, і завжди то завеликі, то замалі. Тепер у мене були завеликі. За кожним кроком я залишала чобіт у болоті, витягала його, взувала, а за той час другий застрявав. Пройшла не більше як двадцять метрів і вже була така виснажена, що сіла на мокру ріллю, скинула чоботи, взяла їх в руки та пустилась іти в шкарпетках. Але відразу ноги стали мерзнути, опісля задеревіли, як не мої, - це ж був щойно початок лютого. Ішла останньою, і вони оба не знали, що я визулась. Коли Орлан оглянувся, аж скрикнув: "Це неможливо, завертаймо назад - ти до ранку будеш в гарячці", - та наказав, щоб я взулася. Ми дійшли до польової доріжки, там я наділа сухі запасні шкарпетки й узула чоботи.
Однак вертатися вже ніхто не хотів. Не було іншої ради, ми вирішили йти таки дорогами, лиш обходити полями хутори, що при дорогах. На дорогах стояли величезні калюжі, хоч як ми старались іти тихо, наші кроки безжалісно відлунювали шльопанням по тих калюжах.
За нами була вже яка третина дороги. Якраз ми переходили широко розлитою на всю дорогу калюжею, як з двадцять метрів перед нами нараз блиснули яскраво двоє передніх світел з легкового авта. Ми вже майже пройшли калюжу, тепер завернули, хлюпаючи водою, тоді зійшли у поле. Не те щоб бігти, ми навіть іти не могли і сподівались, що ось-ось на голому полі освітять нас прожектором та загуркотять стріли. Я знову губила чоботи, але не визувалась більше. Не стріляли. Ми обійшли хутір і вийшли на іншу дорогу.
Опісля довідалися, що на тому хуторі ночувало начальство, одні з тих, що керували облавами. В авті ночував шофер. Він, мабуть, зачув наше шльопання по воді, злякавсь і засвітив світла в авті, але не побіг повідомляти начальників. Можливо, подумав, що це повстанці, бо цивільні не звертали б так нагло з дороги, але боявся виходити з авта, щоб не вбили його, а може, просто не хотів повідомляти, хто його знає...
Нам треба було ще раз зробити довгу дорогу полем, щоб дістатися до залізничної лінії. Там принаймні було сухіше. Здовж залізниці ми зайшли близько до Гірко-Полонки, де був бункер Дубового. В одному місці Тиміш подався на хутір до знайомих йому господарів, щоб провідати, який тут стан.
Підійшовши близько до місця бункеру, Тиміш і я затрималися подалі від хати, а Орлан пішов один. Господиня спочатку його не пізнала, відпекувалася, що нікого такого не знає, а тим часом заалярмувала Дубового. Врешті пізнала Орлана і відчинила двері. Дубовий вже вийшов на горище, занепокоєний. Побачивши Орлана, відразу догадався, в чому справа. Тоді закликали нас.
Вже розвиднялось, коли ми, втомлені до смерти, зайшли в бункер. Там застали Катерину й Ганну. Всі вони тут уже знали про упадок бункеру в Несвічі, про загибель Дороша та двох зв'язківців і також чули про облави в терен і нашого зимування. Крім загиблих, місце нашого бункеру знав ще Де-м'ян, на випадок, якби Орлан опинився в ситуації, в якій саме й опинився. Довідавшися про облави в Сенкевичівському р-ні, Дубовий вирішив вислати до нас Дем'яна, щоб з'ясувати, яка в нас ситуація, але затримався через відлигу. Хотів зачекати, поки примерзне земля.
Наближалися вибори в радянському "царстві", тільки не пригадую вже до чого. Завжди перед виборами влада заводила соцзмагання за виконання і перевиконання плянів. Змагалися між собою також районні та обласні МҐБ - котрий район більше зліквідує повстанців. Тому, крім регулярно заплянованих облав, що проводилися на підставі доказових матеріялів, перед кожними виборами проходили ще й "передвиборчі" облави, які, однак, були менш грізні за перші.