Був уже квітень, коли я відійшла з бункеру Дубового. Перед Великоднем Дем'ян перевів мене до криївки на хуторі села Лаврів, Луцького р-ну. Там уже застала Орлана, що повернувся зі зустрічі в, та ще двох повстанців - Конона і Адріяна. Вони були власниками бункеру і тепер його відпустили Орланові до вжитку.
Підпільна праця серед наших земляків на Наддніпрянщині була остаточною мрією чи не кожного повстанця в західніх областях. Отже не диво, що я з великим зацікавленням розпитувала Орлана про новини і враження з розмов із Романом. Він переповів мені декілька епізодів з пригод повстанців. Опісля використав їх також у журналі За Волю Нації, де вміщував їх у циклі "Підпільними стежками на Схід". З того, що почула, дві пригоди закарбувалися мені в пам'яті.
Розказував Роман Орланові, як їх трьох заквартирувало в одному селі, на горищі в хаті колгоспника, до якого вони вже раніше заходили. Якраз того дня приїхали в село два агенти з району, уповноважених достави молока та збирання податку за бездітне.
Голова сільради скликав мітинг, на якому уповноважені різними погрозами лякали колгоспників, щоб ті виконували здачі. Тим, хто "зривав плян", обіцяли виставити "путьовки" на Сибір.
На тих "уполномочених" селяни вже давніш жалілися повстанцям, тож цим разом хлопці вирішили провчити їх.
— Підходимо до клюбу, - розповідав Роман, - залишаємо одного на стійці, а двоє іде всередину, прямо на сцену.
— Ми українські повстанці, - звернувся до людей. - Усі тут зібрані, поводьтеся спокійно. В кого зброя - хай не важиться стріляти. Клюб оточений, біля вікон кулемети. Не виходити із залі.
Чиновники затряслися як в лихоманці. Насамперед ми обшукали їх, забрали пістолети. В залі тиша, хоч маком сій. Тоді я виголосив кілька слів:
- Корінь лиха, - кажу, - не в цих ось вислужниках. Оці п'явки є тільки знаряддя у руках російсько-большевицьких окупантів і по-своєму хочуть скористатись і наживатися на вашій кривді. Правильно кажу?
Ніхто не озивається.
- Та не бійтесь! Хоч раз у житті відважтеся сказати так, як думаєте. Попробуйте і переконаєтесь, як легше стане на душі, - жартома підохочую.
На залі тихо, але очі в людей заблиснули світлом, ожили. Говорять очима, а вуста мовчать. Вони всі знають, що, коли пройде, наче на фільмовій стрічці, оця неймовірна дія, через кілька годин їх будуть переслухувати ґебісти. За однісіньке слово "так" (правильно говориш) їм би довелося платити роками концтаборів. Там селяни, оті колгоспники, вже дуже втихомирені, розважливі й дивляться на життя реально. В їхньому психічному стані вони вже не в силі були спромогтися навіть на малу відвагу, хоч кожне геройство криє в собі також елементи нерозважности та нереальности, - резюмував Роман.
Хлопці позривали зі сцени портрети Леніна і Сталіна і вручили їх чиновникам: "Порвіть їх!"
Ті забідкалися:
— Все заберіть від нас, тільки помилуйте, не наказуйте нищити портретів.
— Деріть, а ні - то загинете за Сталіна!
Не мали виходу, подерли. Потім наказали чиновникам стати навколішки перед зібраними колгоспниками і повторювати за Романом: "Простіть нам, люди, нашу нахабну поведінку. Відтепер обіцяємо поводитися з вами по-людськи".
Повторили слово-в-слово. Повстанці ще коротко заговорили до зібраних людей і залишили клюб, остерігаючи, щоб ніхто не виходив скоріш як через півгодини. Люди тихцем шуміли, киваючи на переляканих чиновників: "Добре їм так".
Через кілька днів у сусідньому селі розповідали колгоспники, що до клюбу зайшло п'ятнадцять повстанців. Приїхали в село автом, з кулеметами, всі вдягнуті в американські уніформи...
- Виходить, Америка за самостійну Україну, - зробили свій висновок колгоспники.
Друга Романова пригода була іншого, сказати б, калібру.
Із кількома хлопцями Роман повертався на свою базу з далекої дороги. Виголоднілі й утомлені довгою ходою, повстанці зайшли пізно ввечері в одну хату в селі, з надією, що, може, вдасться щось перекусити. їм зразу впала у вічі вбога хатня обстанова. Це віщувало, що доведеться залишитись без вечері. В хаті застали жінку, яка поралася з посудом біля печі. Відрекомендувались їй, пояснили, чому при зброї і з якою ціллю зайшли до її хати, - звичайно так робили, коли вперше зустрічалися з людиною.
Вислухавши їх, жінка дуже затривожилася, значно більше, як будь-хто в подібній ситуації. Перелякано позирала крадькома на двері, що вели в другу кімнату.
Нараз двері відчиняються, і перед ними з'являється молодий чоловік. Жінка - це була його мати - вся затремтіла, зблідла, малощо не осунулась на долівку, якби вчасно не притрималась за одвірок.