- Я чув крізь двері все, що ви говорили до матері, й вирішив вийти, відкрити перед вами свою душу, - привітав їх ось такими словами син і став розповідати.
За війни він служив спочатку в армії, а коли фронт уже перевалився на захід, в Польщу, зголосився до військ НКВД. Тоді ще вірив у все, чого його вчили в школі, і був переконаний, що УПА - банда, яка вислуговувалась перед німцями та шкодила українському народові. Його частину посилали на облави, вони шукали бандерівців по селах, лісах, він стріляв на них при сутичках, може, й убивав. "Признаюсь, - казав, - мені нелегко доводилося руйнувати людські хазяйства і не міг зрозуміти, чому населення в Західній помагало УПА і чому воно ставилось явно вороже до совєтської власті. Вона ж їх визволителька, думав я".
У сорок четвертому його частина стаціонувала на Волині, вишукувала по лісах УПА, зводила з нею бої. Одного разу їх кинули в бій під селом Гурби. Там їхні війська три дні зводили бої з відділами УПА. "Та не лишень з УПА, бо й селяни з довколишніх сіл помагали їй проти нас. Я бачив, як повстанці йшли до бою з кличем "За Україну!", як вони по-геройськи боролись і вмирали". Становище повстанців було безвиглядне, їх щільно оточили війська НКВД, однак вони не здавалися. Жінки займали позиції убитих повстанців і тримали, поки їх також не скошували скоростріли.
Помовчав хвилину, потім вів далі: "У цьому бою мене важко поранено в груди. Забрали мене непритомного і поклали в госпиталь. Рана на тілі помало гоїлася, проте інша, в душі, все більше ятрилась. Вона й донині мене пече. Щойно в Гурбенському бою зрозумів, що не бандитів убивав, а своїх братів, що стріляв у груди тим, які стояли за свій народ".
Він розіп'яв сорочку і показав близну на грудях: "Ваша куля вилікувала мене. Згодом мені пропонували добре платну роботу в МВД, однак я її не прийняв. Вже краще працювати в колгоспі, ніж далі вести злочинну роботу. Якщо б міг, хотів би, хоч частинно, направити зло, яке чинив".
- Мати дивилася на нас благально, наче чекала страшного суду, - розповідав Роман. - Між нами був Чмелик, я лиш позирав на нього і думав, що він буде робити. А він, змахнувши сльозу з очей, підступив до того чоловіка і простяг йому свою в рубцях правицю з двома нерухомими пальцями: "Це теж з Гурбів. Може, й помінялись кулями, що?.. Ех, брате..." - і кинулись в обійми.
А мати далі стояла біля печі й тихо схлипувала, не зводячи з сина очей.
Перебуваючи в жіночому товаристві в бункері Дубового, я, за словами мого чоловіка, здеморалізувалася. Річ у тому, що дівчата зробили через своїх знайомих у місті закупку певних речей і подарували їх мені на пам'ятку нашого спільного перебування. Були це нейлонові панчішки, крем до лиця і навіть "парфуми". Тепер я ламала собі голову, як мені все оте добро заховати, щоб хлопці, а більше за всіх мій чоловік, його не побачили. Тут була лиш одна кімната, і куди б не розглядалася, не знаходила відповідного сховку. Панчохи ще можна було "залегалізувати", але крем і "парфуми" ніяк не пропхаються. Знайде їх хтось з них - не перестануть дерти з мене лаха. Все одно не думала розставатися з подарунком і впродовж короткого часу навіть ухитрялась вживати перед спанням мій крем. Аж одного разу понесло Орлана за чимсь то на полицю, де ззаду, за пакетами літератури, причаївся мій скарб.
- Ти звідкіля це дістала? - і, не чекаючи відповіді, став мене підтягати.
Не було іншої ради, мусіла вияснити ситуацію. Коли не маєш добре обґрунтованого оправдання, тоді найкраще ставити справу руба, це була моя засада, тим більше, коли побачила, що вже й хлопці підсміхаються.
- Не будьте дітваками. Моє лице не бачить сонця місяцями, і йому також треба відживитися.
Відказав Орлан:
— Якось досі обходилось без поживи.
— А далі не може, - заявила я рішуче.
Вони ще трохи пожартували собі з мене, і з того часу я вже не ховалася зі своєю косметикою. Хлопці, як і раніше Дубовий, звикли.
Під кінець Великодніх свят Орлан ще раз зустрівся з Дубовим, який знову вирушав на нараду до Василя Коваля. В той час Орлан також відбув зустріч з референтом СБ на ПЗУЗ. Референт недавно прибув з Галичини, призначений головним керівництвом на місце Залісного, який загинув зимою 1948/49 року. Мені невідомо, яке було псевдо нового крайового СБ. Він ходив з автоматом ППШ, і зв'язківці охристили собі його "провідник ППШ". Пізніше Орлан висилав до нього пошту, яку адресував "К-13". По відправі з Орланом він відійшов у Житомирщину враз зі своєю секретаркою, яка теж прибула з Галичини. З ним також відійшла туди група повстанців, разом - чоловік десять.