Через деякий час я спитала її, як вийшла зустріч на Підвисокім. Вона розповіла: думала-придумувала і тоді попросила одного з місцевих повстанців, щоб виручив її, бо вона на смерть боїться іти вночі в поле. "Так що все вийшло добре, і справа не потерпіла", - закінчила з полегшею Дануся.
Згодом моє заанґажування в підпіллі набрало подвійного характеру. У Львові працювала в мережі Юнацтва, а в Задвір'ї співпрацювала з місцевою клітиною ОУН. Тоді власне, восени сорок другого, сконтактувався зі мною в Задвір'ї з допомогою місцевого підпільника Гриць Пришляк, під псевдом Мікушка, референт Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН. Він походив з Новосілок, Буського р-ну, і ще студентом сидів у польській тюрмі за приналежність до Організацї УН, через що втішався авторитетом серед довколишнього населення.
Зв'язківець увів мене в кімнату, і там я застала Мікушку, що проходжувався туди й сюди. Йому було близько тридцяти років, середнього зросту, брюнет з палким поглядом карих очей і лисиною, яка вже врізалася двома язиками в густі кучері. Мав теплу усмішку. Наша розмова була коротка. Розпитав що роблю і які в мене пляни. Я вже була закінчила торговельну школу і, поки не траплялось можливости вернутися до гімназії, стала на працю машиністки в Психотехнічному інституті. Отже в мене був документ з праці, і це відвертало небезпеку вивозу на примусову роботу до Німеччини та відповідало пля-нам Мікушки. Він доручив мені обов'язки його зв'язкової на терені Львова.
Оскільки німці по вуха загрузли у війні, ще й не знали нашої мови, їм важко було розвинути свою агентуру. Це призвело до загального послаблення конспірації серед підпільних кадрів ОУН. На тлі тогочасної ситуації Мікушка був одним з "білих круків" - на кожному кроці поводився дуже обережно. Він не сказав мені свого псевда, не назвав організаційного посту, ці речі я довідалася щойно згодом і не від нього.
Мікушка жив у Львові на кількох підпільних квартирах, які часто міняв. При змінюванні квартир я нераз дотримувала йому товариства. Під час таких мандрів "закохано" вів мене під руку, деколи стискаючи судорожно, через що я ніяковіла і з чого робила висновок, що він надуживає засаду конспірації. Був неговіркий, наші розмови зводились переважно до конкретних завдань, які мені доручав, проте ставав трохи цікавішим у товаристві своїх працівників, Дениса, Мирона й Чорнобіля. Однак усі вони ставились до мене вже надто поблажливо, як до дітвака, і в душі я почувалася ображеною. Довкола розі-гравались великі драми історії, які хвилювали також і моє покоління, на Волині створилась УПА, яка вже зводила з німцями бої, а вони мені про це ні словом не згадували.
Мої обов'язки зв'язкової забирали весь вільний від праці час. Розносила пошту від Мікушки до його співпрацівників, що проживали в місті й на периферії, та приносила від них відповіді. Робота була не складна, але й не нудна, бо знайомилась з новими людьми. Що може бути цікавіше за пізнання людини, тим більше, коли серед новолізнаних траплялись деколи молоді студенти. Власне тоді я найкраще вивчила плян Львова. Час від часу висилав мене Мікушка поза Львів, на село, і там на підпільній квартирі я переписувала на машинці вишкільні матеріяли для кадрів його референтури. Наперед повідомлені про мій приїзд, місцеві хлопці-підпільники забезпечували мене всім потрібним до праці й робили це навіть дуже охоче. З ними й посеред них я почувалась набагато краще, як з Мікушкою, і радо виїжджала на такі "екскурсії".
Важливим засобом транспортації залишався поїзд, але, щоб дістатись на нього, потрібно було чимало зусиль. Особливо важко доводилось діставатись на поїзди, що йшли зі Львова на схід, бо німці використовували залізницю для воєнних потреб. Тільки два поїзди на день обслуговували населення, проте навіть у них більшість вагонів була призначена "нур фюр дойче", а ті, що залишались, завжди були переповнені.
Однієї суботи я чекала на Підзамчю поїзду додому. З головного двірця він прийшов уже заповнений. Все ж люди кинулися до східців, надіючись дістатись хоч на плятформу. По пероні завжди проходжувався гестапівець з великим собакою. Вже довший час цей собака був пострахом для пасажирів. Тим разом гестапівець лише вказав пальцем, і собака кинувсь на гурт людей. Схопивши мене зубами за ногу, стягнув зі східців поїзду, що вже рушав. Тоді підійшов роз'юшений гестапівець і закляв люто своєю мовою. Якщо б я дотепер не належала до руху опору, то цей випадок штовхнув би мене на ту дорогу.