Ранньою весною 1950 року розійшлася серед населення поголоска, що біля Львова загинув великий командир УПА. Вістка стривожила нас, такі новини звичайно підтверджувалися. Незабаром, першою весняною поштою, прийшов до Орлана лист від Василя Коваля-Лемеша. Він повідомляв Орлана про загибель Генерального Секретаря УГВР, Головного Командира УПА і Провідника ОУН в Україні Тараса Чупринки-Тура. Командир загинув 5-го березня під час наскоку на його бункер у селі Білогорща біля Львова. Заступник Тараса Чупринки Василь Коваль-Леміш тепер обняв усі його керівні позиції. Коваль дав Орланові наказ не повідомляти про смерть Тараса Чупринки членів підпілля на ПЗУЗ, поки не одержить від УГВР офіційного комунікату, зверненого до підпільних кадрів.
Зате МҐБ не чекало, надіючись, що поширення вістки про загибель Головного Командира здеморалізує кадри і значно послабить в людях волю далі вести безвиглядну боротьбу. Підшиваючись під групу підпільників, опергрупи розкидали по полях листівки, звернені до "друзів-побратимів боротьби", заявляючи, шо шукають до них зв'язку, який перервався через смерть Тараса Чупринки.
Коли вкінці з'явився комунікат, вістка глибоко сколихнула кадрами. Кожний повстанець був свідомий того, який це дошкульний удар по нашій боротьбі. Куди важче за рядове членство сприйняв і пережив цю вістку провідний склад підпілля. З огляду на конспірацію, пересічний повстанець знав Головного Командира тільки зі звернень і комунікатів, які надходили час від часу з його підписом, тоді як вищепоставлені провідники знали точно, яким блискучим керівником нашої визвольної боротьби він був. Часто рядовий вояк переживав загибель безпосереднього провідника важче, як утрату людини на високому посту, з якою ніколи не спілкувався. З першим він ділив долю і недолю, разом вони заглядали смерті в вічі, він скріпляв його духово в критичних обставинах. Як вояки на фронті, ми звикали до жертв, тому навіть смерть Головного Командира не послабила боротьби. Ніхто з повстанців на ПЗУЗ не склав зброї, не зголосився з по-виною до МҐБ. Як і раніш, кожний сповняв свої обов'язки. Але в обличчі великих утрат, ми всі стали чимраз частіше задумуватися над долею нашої боротьби.
На Волині перебував серед підпільників визначний мистець-графік Ніл Хасевич, псевдо Зот-Бей. Він був родом з Волині, однак мені точніше не відомо, з якої місцевости. Своє мистецьке знання здобув у Варшавській академії мистецтв. Його графіка була ефективною зброєю в руках визвольного підпілля. В дереворитах, створених у періоді підпільного життя, Зот зображав недолю народу під радянським режимом і протирадянську повстанську боротьбу. Головно повстанській тематиці він присвятив найбільше своїх творів, втілюючи в них ідею визволення, вільного майбутнього життя і змальовуючи життя та побут повстанців.
Прибувши на ПЗУЗ, Орлан відразу нав'язав із Зотом-Беєм контакт, і вже через саме листування вони стали близькими приятелями. З листів Орлан пізнав його і вичував, що має діло з людиною дуже чутливої вдачі, особливо, коли затор-кувалось його мистецьку творчість. Вони спільно обговорювали тематику нових дереворитів. Свої завваження про виконані рисунки Орлан висловлював дуже обережно, щоб не вразити мистця, який досконало знав своє діло. Мабуть, Орлан був одним з дуже небагатьох, до чиїх завваг Зот прислухався. Був він незвичайно вартісна для підпільної боротьби людина ще й тим, що постійно вишколював нових людей, які опісля відходили в різні округи, де ілюстрували підпільні видання чи виготовляли кліша для друкарень. Часто вони самі компонували довершені картини. Зот так досконало навчив деяких техніки деревориту, що недосвідченій людині було важко розпізнати, чи це праця Ніла Хасевича, чи, може, котрогось з його учнів. Його графіку вміщувалось на сторінках брошур, на летючках або окремо, як самостійне гасло.
В Зота не було однієї ноги, ходив на протезі. Через свою інвалідність майже весь час сидів у бункері, лише час від часу, з огляду на безпеку, стару криївку замінювали йому на нову. Кожний свіжо виготовлений дереворит Зот пересилав Орланові, і в нього вони перебували. Кліша, що тематикою відповідали текстові тої чи тої брошури, Орлан віддавав до друкарні ім. Клима Савура, яка була приміщена в Луцькому р-ні. Після друку відсилали кліша назад до Орлана. В нашій криївці був станок, зготовлений до помножування графічних відбиток, і на ньому я й Адріян вибивали їх тисячами. Від нас вони йшли до друкарні, де їх доповнювано письмовим змістом.
Цього літа, 1950 року, ми поспішали з відбитками. Під осінь, як подовшають ночі, підготовлялася висилка невеликих груп повстанців з Полісся в рейд на Литву. В ті часи відділи УПА вже не діяли як військові одиниці, але коли треба було виконати завдання, яке вимагало бойових груп, тоді їх організувалось з колишніх учасників УПА. На зворотній сторінці наших відбиток у друкарні вибивали тексти звернень до балтійських народів - литовців, латишів і естонців. Окрема летючка була призначена до білорусів, через територію яких повстанці мали проходити. В цих летючках українське підпілля інформувало балтійців і білорусів про нашу визвольну боротьбу і закликало також і їх боротися проти російсько-больше-вицьких окупантів за свою незалежність. Ми висловлювали наші симпатії до них, що разом з нами ділили важку історичну долю.