Незабаром окружний Берестя відійшов на схід, взявши з собою знову групу повстанців з Берестейської округи. Загалом, рік п'ятдесятий був роком експансії підпілля з ПЗУЗ на Наддніпрянщину. Такі пересуви почались у Галичині давніше. В 1948 році Провід в Україні вислав крайового провідника Подільського краю Уласа в сусідні області - Хмельницьку і Вінницьку, із завданням поширити на їхню територію підпільну боротьбу.
В Ковельській окрузі ще досі не було друкарні. Для її зорганізування Орлан вислав туди подругу Ріту, і вона відійшла враз із окружним Ярим зразу після наради. Затруднена до того часу в друкарні ім. Клима Савура, Ріта була обізнана з роботою і тепер мала помогти в Ковельщині поставити працю в друкарні.
З кінцем сорокових років, коли Орлан обняв пост крайового провідника ПЗУЗ, тут проведено свіжий набір молоді в підпілля. Переважно це були хлопці, часто з середньою освітою, які прийшли в підпілля прямо зі шкільної лавки. Наші симпатики, вони помагали повстанцям, виконували їхні доручення. З бігом часу привернули на себе увагу МҐБ, їм грозило арештування. Власне такі загрожені були першим контингентом, який напливав у підпілля. З огляду на незвичайно важкі умо-вини, жінок у ті часи вербувалося дуже обмежене число. їх приймали лише тоді, коли МҐБ вже, як мовиться, наступало їм на пальці.
Свіжий набір вселяв багато надій. Молодь з ентузіязмом поринула у вир боротьби, і незабаром талановитіші вже вибивались на керівні пости. Проте над ними треба було наглядати, вони ще не дорівнювали старшим підпільникам у досвіді, що його ті набули впродовж років боротьби. Старі повстанці могли сповняти роботу навіть тоді, коли нераз порвався зв'язок і не було директив. Вони самі вирішували, що слід робити і як все таки віднайти кінець розірваної нитки зв'язку з Організацією.
Через кілька днів після відходу Орлана до мене навідалися вночі надрайоновий Дем'ян та Адріян. Вони були занепокоєні, по дорозі бачили заграву, що освітлювала небо вистрілюваними ракетами. Припускали, що хтось з повстанців найшов на засідку. Мене вістка стривожила, спитала, чи не міг проходити в тому напрямі провідник.
- Думаю, що ні - заспокоїв Дем'ян. - Антон і я відвели провідника до криївки, де він тепер проводить нараду. Це Антонова криївка, він доставляє туди харчі та забезпечує всім потрібним.
Антон, його справжнє прізвище Сметана, походив з села Полонка, Луцького р-ну. Займав пост районового провідника Луцького р-ну, а також забезпечував продуктами харчування осередок командира Дубового. З повстанців, що діяли в цьому районі, тільки Дем'ян і Антон знали місце бункеру командира. Знав Антон також приміщення друкарні, бо займався доставою потрібних їм речей і матеріялів. Дуже працьовитий та сумлінний у виконуванні своїх обов'язків, він, однак, був шорсткий у спілкуванні з деякими людьми. З ним треба було вміти поводитись, часом вислухати обурення, мовляв, забагато має обов'язків, часом дати пораду, і тоді неважко було здобути його прихильність. Може, й тому він полюбив Орлана, що той завжди знаходив час поговорити з ним, вислухати. "Це дійсно провідник - він розуміє людину", - казав Антон до своїх друзів. Для нього він усе зробив би, тому не диво, що наказав сім'ї, де був його бункер і куди тепер завів Орлана, "щоб їм там нічого не бракувало".
В ніч, коли хлопці бачили, як світляні ракети розривали небо, Антон пішов на хутір до жінки, яка мала зробити йому в місті закупку. Жінка ця віддавна співпрацювала з підпіллям, до неї хлопці нераз заходили. Видно, хтось із сексотів її підглядів. За нею стали слідкувати, і під час закупки речей для підпільників у Луцькому жінку накрило МҐБ. З того дня опергрупа кожної ночі тримала засідку біля її хати. Коли Антон застукав до вікна, на нього накинулися зненацька, так що не встиг покористуватися зброєю і попав у руки опера-тивників. Про все те дізнався незабаром Дем'ян від знайомих у селі людей.
Невідомо, які тортури, фізичні і психічні, застосувало МҐБ до нього, але їм вдалося його заломити. Через день після охоплення напав загін війська МҐБ на хутір у Гірко-Полонці, де був бункер Дубового. З собою привезли загорненого в палатці Антона, який точно знав, що командира немає в бункері та що там залишились тільки дві жінки.