Господиня ще встигла повідомити їх, що військо йде прямо на її хутір. Нічого в хаті не шукали, лише подались на горище, де був вхід до бункеру. Дівчата зрозуміли, що це кінцевий акт їхньої життьової драми. Архів, який віддав їм під нагляд командир і який в критичній годині мав бути знищений, вони облили нафтою і запалили. Відкривши вхід, гебісти впхали до бункеру господиню, щоб переказала жінкам пропозицію здатися в полон. Вона звідти вже не вийшла, зате незабаром донеслися з бункеру приглушені три постріли...
Вістка про упадок бункеру і загибель трьох жінок смутком сколихнула всю околицю. Коли дійшла до мене в криївку, в пам'яті зринули прожитий спільно з ними час, наші хвилюючі розмови. Майже детально в уяві відтворювала останні хвилини їхнього життя... Катерина в розпачливій рішучості сповняє доручене їй командиром завдання і водночас заспокоює молодшу за себе Ганну, помагає їй гідно прийняти смерть... А як прийняла її нещасна господиня? Чому вона загинула з ними?
Привів Антон спецгрупу МҐБ до ще однієї старої криївки, в якій уже ніхто не жив.
Перед нами розкривалось страшне мариво. Якщо Антон заломився, він, щоб купити собі життя, може видати органам безпеки Орлана враз із чотирма керівними людьми, які перебували в Антоновій криївці. В його руках також була друкарня з усією обслугою, зв'язки до підзвітних, і хто знає, що він ще може натворити.
Дем'ян мусів довідатись, яка доля Орлана і тих, що були з ним. Адріян відійшов був ще тієї самої ночі, а тепер ми вирішили іти разом. Краще для нього, і я вже не хотіла залишатися сама в криївці. Ніч була не до підпільних маршів, ясно-місячна, кругом аж блищить, а нам ще й треба переправлятись через багнисту річку Полонку. Щойно над світанком ми наблизилися до хутора, де мав би бути Орлан. Я залишилась оподалік, а Дем'ян підходив обережно.
Наслуховую... тиша, не стріляють...
Незабаром вернувся Дем'ян і переповів мені, що сказав йому господар. Він підтвердив, що, справді, зловили Антона (до того часу Дем'ян був уже певен цього, але ще не мав точних вісток). Орлан також про це довідався, і всі вони в бункері пробули в крайньому напруженні весь день, а ввечері відійшли, не залишивши ні записки, ні усних вказівок для Дем'яна.
- Дякувати Богу, живі, - і мені камінь зсунувся з серця.
Тепер Дем'ян не знав, де шукати Орлана. Написав, на всякий випадок, записку, визначаючи в ній дату і місце зустрічі, та залишив її господареві. Вже завидна ми бігом добивались до лісу.
Визначена зустріч не відбулася, записка ще лежала на хуторі. Довше чекати не було глузду, і ми відійшли в південну Луччину, в село Рікані Великі. На хуторі в криївці застали головного друкаря Корнія і його помічника. Вони оповіли, що після того, як Антон попав у руки МҐБ, увесь персонал ще два дні перебував у своїй друкарні. Потім вони перетранс-портували в запасний бункер усе майно друкарні, що мало неоціненну вартість для підпілля, і щойно тоді покинули бункер. Не спанікували, Антон з ними приятелював, тому вірили, що він їх не видасть.
Всі, хто знав Антона, осудили його за видачу криївки Дубового, що потягла за собою життя трьох людей. Невже він надіявся, що, може, жінки не виберуть смерти і здадуться в полон? Можливо, "органи", щоб помогти йому заглушити сумління, втовкмачували в нього такий сценарій. А може, так тортурували, що не пам'ятався, що говорив. Але ж він знав Катерину, яку недолюблював, знав, що вона не піде в полон і з нею не піде Ганна. Того, що заштовхнули в бункер господиню, міг не передбачити, хоч міг і сподіватись, це не вперше тебе так робило. Проте... всім нам було очевидним, що Антон намагався пошкодити багато менше, як справді міг. Деякі повстанці припускали, що він був би не видав бункеру Дубового, якщо б у ту пору там перебував командир. Антон його поважав, зате з жінками був на поганій стопі. Відносини між людьми відограють важливу ролю за всяких часів, у всяких суспільствах, а в нашому житті вони часто важились між життям і смертю.
Дем'ян і друкарі відійшли, в них тепер було чимало справ, багато що треба було міняти, перероблювати і починати наново. Мене залишили саму в криївці, зрідка навідуючись. Там я прожила до початку вересня.
На хуторі, де була криївка, жила господиня з двома дітьми, сином і донькою, у віці юнаків. Вона була вдова, чоловік пішов до УПА і загинув ще за німців. її сім'я - це ще одне кільчатко в довгому ланцюгу людей, які ділили з нами тягар боротьби. Попри різнорідність, усім тим людям була притаманна одна характерна риса, а саме - безмежна доброта. Люди з великим серцем, вони не тільки вміли розрізнити добро від зла, але й готові були посвятити себе і свої сім'ї в ім'я добра.