Тітка та її діти прийняли мене як рідну, ділячись зі мною останнім куснем важко запрацьованого колгоспного хліба. Дівчина мала шістнадцять років і була вже така чарівно-вродлива, наче троянда, що зранку відкриває до сонця перші пелюстки. Люблю фізичну красу в людині, красу душі люблю, люблю її в природі, мистецькій картині, слові, музиці, танці - вона підносить душу до висот, на землі розкриває краєчок неба. Навіть серед найважчих умовин моє сприймання краси не притупилось. І тепер ось, коли опинилась у зовсім безнадійній ситуації, сиділа сама в криївці, не знаючи чи ще живий і куди подався мій чоловік, я все одно не могла намилуватись донечкою господині. Вона була дуже соромливе дівча і, здавалося, не усвідомлювала ні своєї краси, ні отого внутрішнього тепла, що випромінювало з неї й робило її довірливо доброю та чистою. Вечорами, прийшовши з роботи з колгоспу, вмивалася, причесувала свої пишні коси і шугала прямо до мене, в криївку. Коли, однак, навідувалися хлопці, то тільки заглянула, паленіла, тоді кинула нам "добривечір" і, як мишка, втікала до хати.
Після п'яти років поновної окупації Західньої України органи безпеки СРСР дійшли до висновку, що самим терором і вивозами населення їм не досягти ліквідації підпільної боротьби. Вони переконалися, що навіть у найважчий час знаходились люди, які нам помагали, тому й створили величезну машину розвідки і доносів, щоб мати контроль над рухом населення в теренах, де ще діяло підпілля. На лихо, мені зіпсувався годинник, і я попросила хатнього хлопця, щоб віддав його в Луцькому до направи. Здавалося б, проста річ, таж годинники псуються людям. Тут годинникарем був приїжджий росіянин. Покрутив годинника в руках і, завваживши, що не совєтської марки, спитав: "Чиї це часи, бандєровца?" Потім запитав у хлопця прізвище. Той вирвав йому годинника з рук. "Як не хочеш направляти - не треба", - і з поспіхом залишив робітню.
Пригадалася мені розповідь керівника Львівського краю Федора, коли ми прибули до нього з Карпат у сорок восьмому році. Він післав чоловіка до Львова з направкою радіо. Механік був східній українець. Він оглянув радіо, понюхав: "Чути бункером". Чоловік відпирався, а механік йому на те: "Ти мене не проведеш, не вперше таке бачу, але це не моя справа", - і направив радіо.
ЗИМУВАННЯ У КРИЇВЦІ ВІКТОРА
У вересні прийшов Дем'ян, він вже наладнав зв'язок з Орланом і приніс мені від нього листа. Я мала відійти за Стир, до Назара. Зі мною відходили також Орлик і друкар Корній. Тепер на Стирі опергрупи тримали густі засідки, в наслідок яких недавно загинув під час переправи зв'язківець Лемко. Нам довелось переправляти річку у віддаленому дикому місці, звідки була довга дорога до лісу по тім боці. Вдень хлопці приготували два кулі соломи й увечері віднесли, враз зі шнурками, до річки. Корній переплив перший, на кулях соломи перетягнув мене і наплечники з літературою, що була друкована в його друкарні й мала бути перетранспортована, а накінці переплив Орлик.
У Піянському лісі, Острожецького р-ну, ми сконтакту-валися з районовим Тарасом. В його групі я зустріла вже раніш мені знайомого зв'язківця Андрія, і ми всі заквар-тирували в лісі. Тут я мала чекати Орлана, він плянував сюди прибути північним зв'язком, що йшов з Ківерецького р-ну. Опісля плянували було відійти на південний схід і зазимувати з групою Назара.
З Тарасом було декілька повстанців, що становили його охорону, і також машиністка, привітна та інтелігентна дівчина. Згодом сказала мені, що вона з 1924 року народження, походить з поблизького села Піяне. В нашій групі назвали її Прісею, однак це не було її псевдо. Пріся ще за німців доглядала ранених у відділах УПА, то й досі піклувалася хворими і раненими підпільниками в цьому районі. її місце не було в районнім осередку, могла посідати відповідальнішу позицію, але й Тарас не був пересічним районовим провідником.
Досяг, мабуть, вже пізньої сороківки - в середовищі повстанців вік доволі заавансований. Походив, здається, з села Піддубці Луцького повіту. Тарас належав до національно най-свідоміших селян у своїй околиці, провадив взірцеве господарство до часу, поки не приєднався до боротьби під час німецької окупації. Мені невідома його формальна освіта, але в розмові й поведінці вражав високим рівнем культури. Може, наймаркантніша прикмета Тараса - розважливість. Кожний проект, хай і незначний, уважно обдумав, прослідив, тоді брався виконати. Це я запримічувала навіть у випадках, коли посилав хлопців у село по харчові припаси. Тараса цінували, з його думкою рахувалися провідники на вищих становищах. Згодом провід ПЗУЗ висунув кандидатуру районового провідника Тараса в члени УГВР, її прийняв і затвердив Генеральний Секретаріят УГВР.