Ми знали, що сім'я Поліщуків - добрі й чесні люди, бо в іншому разі на їхній садибі не було б нашого бункеру. Господарі зчаста заходили поговорити з нами, навіть старенька бабуся відвідала нас кілька разів, хотіла подивитись, як ми влаштувалися. Мали лише клопіт з найменшим п'ятирічним сином, він любив розповідати дітям і сусідам про все, що діялося в хаті. Вхід до бункеру був у спорожнілій, відколи заснували колгосп, стайні, де при протилежній стіні стояла корова. Щодня, коли відкривано бункер, треба було в хаті чимось заняти хлопця. Деколи висилали його до сусіда погратись зі своїм ровесником. Одного разу малощо не вбіг у стайню, якраз коли хлопці вийшли наверх, якби батько не затримав його вже близько порога. Господар розважна людина, під час війни був у ЧА, воював на фронті. Він розумів потребу існування підпілля: "Всі народи, які хочуть бути вільні, борються за свою самостійність. І нам ніхто її не дасть, поки самі не здобудемо собі", - міркував резонно. Господиня, привітна жінка, запам'яталась мені своєю чарівною мовою. В неї вона була милозвучна, з багатим лексиконом і притому чиста, не засмічена типовими на Волині росіянізмами. Назагал довкіл Луцька населення говорило найбільш чистою мовою.
У грудні загинули на хуторі друкар Корній і Андрій. Замовили в господаря нафту, і, коли прийшли її забрати, в хаті вже чекали приховані ґебісти, маючи в пляні спіймати їх живитии. До хати увійшов тільки Андрій. На нього накинулися два ґебісти, але, будучи фізично сильним, він відштовхнув обох від себе і ще встиг відбезпечити гранату. Від її розриву загинув Андрій, оба оперативники і важко поранило господиню, яка згодом померла в шпиталі. Вибух також розвалив піч у хаті. Хутір, очевидно, був тісно оточений військом. Відступаючи, Корній убив солдата, що доганяв його з наміром спіймати живого, одначе й сам загинув від ворожих куль.
Знову створилася додаткова прогалина. Там Дем'ян із двома зв'язковими, тут районовий провідник, а тепер ось Корній та Андрій. А там, в подальших теренах, хто ще?..
Опісля виявилося, що господар, в якого Андрій замовив нафту, був сексотом і сам зголосив на них до МҐБ. Місцеві повстанці знали, що він непевна людина, але Андрій, який сам походив з тих околиць, однак вже кілька років тут не перебував, не знав цього і поплатився життям. Кожна підпільна ланка мала своїх довірених людей, і з конспіративних зглядів одні одних не втаємничували, до яких родин заходять. Після смерти жінки сексот почувався дуже нещасливим, однак не знаходив співчуття в односельців.
Зима на 1951 рік пройшла без більших облав. Очевидно, районні опергрупи не переставали шлятись по селах і тримати засідки. Орлан далі редагував свої періодичні журнали, огляди сучасних міжнародніх подій, опрацьовував звіти з оперативних дій підпілля на ПЗУЗ за минулий рік.
Коли все менше ставало людей, утруднювалася комунікація між членами підпілля, Орлан покладав на мене більше праці. Крім звичного переписування матеріялів на машинці, я помагала йому опрацьовувати надіслані звідомлення. Також хотів чути мої критичні завваги на його свіжонаписані статті. Заохочував мене до писання спогадів до журналів, які редагував. Пережила сама багато, наслухалася від інших і про інших повстанців, а тепер запиши дещо з того, казав до мене. Однак я не могла писати, бо почувала, що спогади в мене не вийшли б такі, яких треба було під ту пору. "Наша література призначена сповнити виховну ролю, і це завдання повинно бути провідною думкою в підпільних писаннях", - чула нераз від нього. На жаль, я не вміла добре запам'ятовувати бата-лістичних деталів, хоч наслухалася багато їх від колишніх вояків УПА. В моїм понятті геройство та посвята не проявлялись лише в обличчі смерти, у боях, але також у постійному поборюванні трудів, небезпек і хоч би й страху. Геройством було вірити в нашу правду в такий безвірний час, вірити в світле майбуття тоді, коли кожний з нас був свідомий того, що в нього немає майбуття, що місяці, а може, й дні твого життя вже виміряні.