Зимовими вечорами ми нераз провадили дискусії, в яких мовчазний Віктор дивував мене своїми думками і спостереженнями. Пригадую, одного разу ми задумувались про моральні впливи нашої боротьби на народ, відзначаючи, наскільки вона скріпляє його до відпору окупантській владі. Тоді Віктор вказав на її негативні наслідки для майбутнього. Ми ось, казав він, вчимо народ, як протиставитись владі, зривати державні пляни, нехтувати її закони. Але в нашій незалежній державі прагнутимемо, щоб люди жили згідно із законом і були прикладними громадянами. В майбутньому треба буде відучувати завчене, і воно вимагатиме величезних зусиль, щоб відродити здорову духовість народу.
На те Орлан йому: не ми викривляємо душі народу, її спотворює режим, що взяв у свої кліщі кожну ділянку його матеріяльного і духового життя. Народ і без нашого впливу шукає і буде шукати засобів самозбереження. Безперечно, крадіжка чужого майна, хабарництво, дволичність, підкупство не виплекають ні здорової одиниці, ні здорового суспільства. Але таку практику застосувала насамперед правляча кліка, щоб нажитися, і від них учиться того народ. Що гірше, ці низькоякісні прикмети передаються з покоління в покоління, стають нормою життя. Коли, однак, відобрали в громадянина всі чесні засоби самозбереження, він, щоб вижити, вдався до нечесних. Щодо нашої ролі - ми тільки скріпляємо його настанову зберегтися, тому й помагаємо конкретними порадами.
Ми також багато прочитували совєтської преси в зимовій порі. З неї визбирували факти, які самі помагали розкривати злочинність большевицької системи, і ними Орлан користувався у своїх статтях. Залишалося ще часу на художню літературу. Раніше мали свої бібліотеки, а тепер випозичали книжки в бібліотеках, сільських і міських, через знайомих людей. Вже відтоді в бібліотеках переважала російська література з численною колекцією клясичних творів. Саме їх ми найбільше випозичали. Це була для мене духова розкіш, я прочитувала їх з великою насолодою, "розсмаковуючи" справжнє мистецтво. Не в викладових залях університету, а в бункерах, під час кількох зим я глибше ознайомилася з творами російської художньої та, в меншій мірі, публіцистичної літератури. Росія з подвійним обличчям, двоголова, як її старий герб. Була Росія-окупант, жорстока і дика імперія, яка тримала у вічному рабстві не тільки підневільні народи, але навіть її власний. Література, мистецтво віддзеркалювали її друге лице, показували багатство її культури, і це помотало мені глибше зрозуміти, що не тільки мілітарна сила робила Росію великою, але також духові надбання. Мої читання не обмежувались тільки до дореволюційної клясики, зазнайомлювалася також з деякими творами радянського періоду, як Тихий Дон Шолохова, Прапороносці О. Гончара та інші.
Напровесні в Борохові був вибір колгоспної власти. Одного дня відкриває господар бункер і, видимо зажурений, каже нам, що, хоч він і опиравчя, його призначили бригадиром у колгоспі. Крім всього іншого, не хотів ним бути ще й тому, що треба буде об'їдатися з людьми, а він не любить сваритись. Отже, відтепер ми жили в "бригадира" колгоспу.
В березні нараз потепліло, став танути сніг. Відлига настала так нагло, що вода текла дорогами, як річкою. Одна з наших продух виходила в город у борозну. Ми сказали господареві, щоб викопав рівець і відвів воду з борозни, бо заллє нам криївку, що він і зробив, але викопав замалий рівець. Господар з жінкою пішли до колгоспу перебирати картоплі, залишивши в хаті бабусю і старшого сина. Тим часом вдень відлига стала така сильна, що вода, прорвавши греблю, покотилась борозною і, натрапивши на нашу продуху, пішла в криївку.
Спочатку ми зачули шум, потім мов з відра полилась вода. Підставили під продуху відро, одну за одною посудини, що були в нас, але того не вистачило ні на півгодини. Вода розлилася по долівці й підносилась все вище, а тут щойно сполудня - до вечора нас, очевидно, заллє. Як на лихо, до хліва ніхто не заходив, щоб ми могли дати знати нагорі, хай відкривають вхід.
Іншого виходу не залишилось, треба було вибиватися з криївки. Втягнули досередини куль соломи, що затикав вхід, і нам звалилось в коридор коло метра землі, якою заси-пувалося отвір. При нормальному відкриванні дядько старанно відгортав землю на рядно, потім засипував нею встромлений у вхід куль соломи. Віктор і я вилізли наверх, а Орлан враз із Самуїлом подавали нам постіль та одяг. Тоді побачили на подвір'ї хлопця, закликали нишком, прийшла бабуся. Хлопця послали надвір сторожити, а бабуся була з нами.
Тільки що ми повитягали все наверх, як хлопець повідомив, що дорогою ідуть в нашому напрямі два озброєні емведисти. Ми відпустили бабусю до хати, самі обсервуємо, куди вони підуть. Емведисти завернули на наше подвір'я і зайшли в хату. Тепер досить заглянути їм у хлів, що дуже часто практикували, і все тут закінчиться. Віктор, очевидно, буде стріляти. Навіть якби вони не вирвалися звідси живими, поки ми добивались би в білий день до лісу, що був за дванадцять кілометрів, нам напевне вже загородила б опер-частина дорогу. Ми поскидали все назад у криївку, я ускочила всередину, вже що буде, але хоч буду разом з чоловіком. Орлан позбирав речі, які в критичній хвилині треба було б знищити, і ми напружено наслуховували, як розвинеться ситуація.