Через деякий час емведисти вийшли з хати і подалися з подвір'я. Опісля нам сказали, що це зайшов районний начальник МВД з одним солдатом. Попитали, де живуть якісь там родини, посиділи трохи і пішли.
Від господаря ми дізналися, що МВД запитувало про родини, які були "віруючими". Так називали на Волині сектантів - суботників, свідків Єгови, баптистів та інших, їх розмножилось на Поліссі й Волині дуже багато. МВД підозрювало сектантів у зв'язках з американською розвідкою, яка крилася під релігійним плащиком. їх арештовували, частину вербували на місцевих агентів, але більшість запроторювали до концлагерів. Молодь, що належала до секти "свідків Єгови", закони якої забороняють брати зброю в руки, відмовлялася служити в армії. Державні апаратчики насміхалися з їхніх законів, обзивали віруючих дурнями, а тих, хто відмовлявся від служби, засуджували на десять-п'ятнадцять років в'язниці. Підпільники, які працювали на східніх землях, оповідали, що такі секти також були і там масово поширені. Серед віруючих траплялися фанатики, що роками переховувались у знайомих їм людей і не йшли в армію.
Розвиткові релігійних сект у Радянському Союзі сприяв низький духовий рівень православної Церкви, яку режим зробив своїм знаряддям. Люди шукали релігії, прагнули вірити в Бога і легше знаходили науку Христа в нових сектах, як у знівеченій прабатьківській Церкві. На Волині траплялися цілі села сектантів, їх моління бували деколи дуже емоційні. Розповідали нам, що одного разу під час таких молінь зайшов у хату якийсь "уполномочений" з району. Почекав, поки не скінчили своїх розмов з Богом, тоді зробив висновок: "Ну, єслі Бог єсть, ето харошеє дєло, но єслі Єво нєт - так напрасний ваш труд".
Перша весняна пошта до Орлана принесла вісті, серед яких не бракувало сумних. Насамперед це були звідомлення про втрати, яких зазнало підпілля протягом зими.
Керівник Луцької округи Ярош повідомляв, що напочатку зими 1951 року загинув у Горохівському районі командир Дубовий. Він пізно влітку вертався від Василя Кука і в дорозі довідався, що його бункер в Гірко-Полонці розкритий, що у ньому загинули жінки та про все, що творилося в Луччині. Дубовий вже туди не вертався, лише зазимував у Горохівському р-ні.
Донька господарів, у яких був його бункер, зав'язала романс із участковим міліціянтом, присланим туди хтозна-звідки на роботу. Батьки були рішуче проти такого кохання і просили Дубового, щоб вплинув на неї, напоумив. Однак було запізно, вона вже завагітніла. Довідавшися про це, батьки не переставали дочці дорікати. Вона, однак, далі зустрічалася зі своїм міліціянтом і вкінці прозрадила йому, що в батьків є криївка. Він докладно випитав про розміщення бункеру, вхід до нього, де продухи, і ще тієї ж ночі надранком з'їхав спец-загін. До господаря навіть не говорили, тільки оточили подвір'я, знайшли продухи і кинули всередину загазовану гранату. Все діялося швидко і несподівано. В бункері був Дубовий з юнаком, нещодавно прийнятим до підпілля. Почувши в досвітню пору великий рух нагорі, Дубовий, напевне, зорієнтувався, що криївка заатакована. А коли бункер став виповнюватися підозрілим запахом, що надходив з продухи, вже точно знав, у якій ситуації опинився. Може, почав і засипляти, однак ще встиг знищити нотес із записами про зустрічі й, обнявшись з юнаком, вложив між ними гранату... Так їх рознесло вибухом, що МҐБ навіть не могло зробити світлин до своїх архівів. За винагороду, дівку враз із міліціянтом МҐБ поселило десь в іншій області, а батьків вивезли на Сибір.
Від Василя Коваля Дубовий ніс і пошту до Орлана. З огляду на пізню пору, видно не міг переслати її торік і затримав у себе, щоб вислати весняним зв'язком. Про це повідомив Орлана Коваль наступним листом.
Після смерти Вівчара загибель Дубового, командира УПА-Північ, лицаря Хрестів Бойової Заслуги, була черговою найбільшою втратою для підпілля на ПЗУЗ. Вже не було тут ким заступити його, палкого воїна з багатющим досвідом партизанської, а згодом підпільної боротьби. Ті, які гинули першими і залишали за собою ще численні ряди борців, могли повторити слова Святослава: "Я гину, а ви самі промишляйте далі". Тепер уже настала пора, коли не було ким заступати тих, що полягли.