В ті часи збройна боротьба проти режиму не була головним завданням підпілля. Ним була освідомна робота серед населення. Зброю ми й надалі носили, але для самооборони, тому що нас переслідували озброєні до зубів загони державної безпеки. Тисячі примірників підпільної літератури ішло із західніх областей у східні, а в Західній Україні нав'язувались контакти з земляками, що сюди прибули і влаштувались тут на роботу. Підпільники, які відходили на працю в сусідні області, мостили дорогу визвольним ідеям і здобували для них підтримку в населення.
Власне національно-освідомних акцій підпілля совєтський режим дуже собі не бажав. Він волів, щоб ми вже сиділи в Західній Україні й не йшли в області на схід від старої польсько-радянської границі, не ширили там боротьби.
Окупація була одна по всій Україні, проте умовини для ведення боротьби дуже різнилися. Переважна більшість населення в західніх областях симпатизувала визвольному рухові, однак люди були вже перевтомлені боротьбою. Безнастанні облави, які залишали руїни в кожній хаті, арештування, вивози на Сибір, смуток переживання убивств повстанців, що були їхніми дітьми, чоловіками, батьками, - всі ті лиха довели людей до крайньої втоми. Цей психічний стан змушував людей ховатись у свій кокон самозбереження, уникати всіх теперішніх, а також майбутніх небезпек.
У теренах на схід від Західньої України терор трохи послабшав. Там і надалі арештовувано людей, що були вивезені німцями на роботи, працювали за часів окупації в якійсь установі, або тих, хто порушував "трудову дисципліну" в колгоспі й на виробництві. Однак тих репресій не можна було рівняти з терором, який шалів проти "націоналістів" і "бандерівців" у Західній Україні. Через те там підпільникам ставало працювати трохи легше, як на старих теренах. Натомість багато важче доводилося з базою прожиткового забезпечення. Залишився ще один фактор. Східній українець був "зжитий" з окупантом, він не мав супроти нього відпорности, яку мав його брат в приєднаних західніх областях. Коли вдавалося вислідити підпільну мережу на східніх землях, МҐБ там було легше, як в Західній Україні, розвинути свою агентуру.
Наспіла весна, прийшла пора на кампанію збирання "добровільної" позики державі. Щороку могутня імперія вимагала позики у своїх злиденних громадян. І знову, як і в минулих роках, натискали на людей, а тих, хто не "позичав", забирали з хат і замикали в льохи сільрад ¦- тільки за те, що вбогі селяни не мали чим порятувати державу. В Борохові запроторили в льох вагітну жінку, яка захворіла і передчасно народила дитину.
Щоб набратися трохи сил, які так висмоктувало довгочасне перебування в підземних бункерах, ми прожили травень наверху в лісі і звідти полагоджували зв'язки. Ще взимку я стала марніти, почала кашляти, і кашель не припинявся, мабуть, починалася туберкульоза.
Прийшла пошта до Орлана від графіка Зота-Бея. На здивування Орлана, з його листом була записка від Назара. Під час зими провокативна група МҐБ надалі водила Назара по хатах, нібито шукаючи зв'язку до підпільників. За тих кілька місяців оперативники, мабуть, вже звикли до нього і трохи послабили чуйність. Однієї лютневої ночі, коли заходили в хату, йому вдалося скритись між забудованнями та відв'язатися від провокативної групи. Назар добився до бункеру Зота, і той прийняв його, радуючись, як рідним сином. Там він дозимував і тепер ось повідомляв Орлана про свою ситуацію. Назар писав, що зголошується в підпілля і готовий прийняти відповідальність за наслідки його перебування в полоні. Зот, зі свого боку заступався за Назара, вважаючи, що більшої кари за ту, що він пережив, йому не належиться.
З Назара треба було списати протокол і відіслати до Головного Проводу. Цю справу Орлан доручив окружному Уліянові. Сам він не мав на те часу і, я думаю, не бажав цього робити. Був близький з Назарем, цінував його, і обом було б неприємно, коли б Орлан проводив цю процедуру. Протокол зізнань Уліян мав вислати до Василя Коваля, що він і зробив. Рішення прийшло через рік, навесні 1952 року. Врахувавши всі заслуги Назара в довголітній боротьбі, Провід вирішив залишити його в рядах підпілля з правом реґабілітаціЇ.
НА ПОЛІССІ
У липні ми залишили наш бункер і відійшли на північний схід, у Котівський ліс. Це вже Поліська низовина, але влітку, як повисихають мокляки, тут ще можна було вибрати неглибоку криївку принаймні для магазинування літератури, що проходила зв'язком. Ми розквартирувалися в лозяних гущаках і в них кілька днів упивалися вологуватим свіжим повітрям та без кінця зводили бої з цілими дивізіями комарів. Чекали на дату зв'язку з районовим Кручею.