Це власне Ярий минулої осені 1950 року організував рейд повстанців на Литву. Зайшов з групою рейдуючих у глиб Білорусі, але справи вимагали його присутности в окрузі, і він повернувся зі своєю охороною. Тепер розповідав нам про рейд.
Спочатку їм неважко було просуватись лісами крізь сусідні білоруські райони, там у них були, знайомі люди, але як опинилися в лісах Мінської области, справа утруднилась. Обвантажені літературою, рейдуючі не мали змоги взяти більшої кількости харчових припасів і тепер вибирали навгад садибу поблизько лісу й заходили за харчами. Якось зайшли ввечері у хату. Застали господарів, їхнього сина і доньку. Син - механік, а дочка - студентка вузу. Була якраз субота, і вони обоє приїхали додому з міста. Як годиться, повстанці сказали їм, хто вони, з якою метою прийшли на Білорусь, і запропонували запізнатися з підпільною літературою, де точніше з'ясовано наші цілі боротьби.
Вислухавши їх, господар покрутив заперечливо головою, відмахнувся руками: "Політика не моє діло, - каже. - Хочете пол іти кувати, так їдьте до Москви, в нас такими речами не займаються".
На те йому син: "Заспокійся, тату", - відтак попросив повстанців, щоб показали йому свою літературу.
Взяв по летючці, собі й сестрі. Прочитавши її, сказав: "Хоч ми комсомольці, однак ідея самостійної Білорусі нам до душі. Завтра вихідне, і ми будемо вдома, тож залишіться в нас на день. Розкажете докладніше про українську боротьбу, може, ваш досвід і нам придасться".
- Ми так і зробили, - розказував далі Ярий. - Нас кількох заквартирувало на горищі, а решта групи відійшла у ліс. Ми розповідали їм про нашу підпільну боротьбу, а вони ділилися з нами про життя і недолю їхніх людей. Син нарікав, що старі, так ось як його батько, всього бояться. Просив залишити йому летючок, він розповсюдить їх серед молоді.
В суміжних білоруських районах повстанці з Полісся мали чимало симпатиків серед населення. В поворотній дорозі Ярий вступив до знайомої йому родини. Побачивши його, господиня врадувалася, стала розповідати свої клопоти і на дорогу обдарувала картопляними бубликами. Коли вже відходили з хати, важко зітхнула, мовивши: "Ех, хлопці, як вас не знала, то і серце не боліло. А тепер, як лиш почую стріли, завмираю і думаю в тривозі - це по вас вони стріляють".
Ярий говорив вже про щось інше, а мені не сходила з думки білоруська жінка. "Як вас не знала, то і серце не боліло..."
Поки ми ще не відійшли далеко, Орлан відбув раніше запляновану відправу з провідником Луцької округи Ярошем, знаним також під псевдом Аркас. Крім організаційних справ, була ще справа дереворитів Зота, які залишилися в бункері у Лаврові. Після мого відходу господар наглухо забив землею вхід. Під час облав нерозважно було розбивати криївку, а тепер Орлан доручив Ярошеві забрати звідти всі матеріяли, а дереворити переслати йому.
Ярош приніс Орланові пошту, що йшла з Галичини західнім зв'язком через його округу. В пошті було повідомлення про смерть заступника голови Генерального Секретаріяту УГВР, члена Проводу ОУН Осипа Дякова-Горнового. Повідомлялося, що загинув 28 листопада 1950 року в Івано-Франківському р-ні, Львівської области.
Вістка нас ножем прорізала. Знову не стало чільного представника підпільної боротьби, а ми утратили вірного друга, з яким Орлан виростав з юних років. До Орлана, що був територіяльно віддалений від Головного Проводу, який зосереджувався в Галичині, не всі вісті доходили. Осип завжди знаходив час і місце у своїх офіційних листах накінці розказати Орланові про нашого сина, про долю знаних нам людей, переказати вістки із закордону, яких не публіку-вано офіційно, та ще інші справи, що нас цікавили. Ми завжди трепетно очікували листів від нього. Більше вони вже не прийдуть...
Через Стир переправились човном, замінилися зв'язкові, і ми подались поліськими лісами на захід. Лісові смуги влегшували підпільникам перебування, проте "органи" добрались і до лісів. Тут часто простягались багна, так що пройти можна було тільки певними місцями. Саме на тих місцях, дорогах і перехрестях опергрупи тримали засідки. Цього літа по лісах вешталися картографи, вимірювали місцевість, а з ними завжди опергрупи з собаками - на випадок, як натраплять на повстанців або повстанці на них. Минулої осени ми мало що не найшли на них.