Минув уже рік, як восени 1950 р. загинула в Совпенському лісі Атова дружина Оксана. Ми ще торік знали про це, а тепер Ат розповів нам точніше про обставини її смерти.
Їхня група, чоловік шість, була оточена оперативною частиною під час постою в лісі. На нещастя, Оксана в тій порі хворіла на грипу, лежала з підвищеною температурою. Вони всі прорвалися з облоги, і чотири з них щезли в лісі, а Оксана та ще один стрілець пробивалися в протилежному напрямі, іх завважило військо МВД і стало замикати в кільце, намагаючись спіймати живими. В перестрілці смертельно поранили її друга. Оксана взяла від нього автомат, залягла в бойовій позиції й відстрілювалася. Коли до неї наближався солдат, щоб схопити живою, вона його скосила з автомата. Вороже кільце затискувалось все тісніше. Вистрілявши всі набої, вкінці обоє відобрали собі життя власними пістолетами. їхні тіла гебісти виставили на подвір'ї МВД в Рівному, щоб люди зідентифікували їх. Коли гебісти впізнали в Оксані Людмилу Фою, самі признали, що геройсько воювала, "видно, що колись була комсомолкою", говорили.
Ат дуже любив свою дружину. Відколи вона загинула, змарнів, постарівся, став наче суворіший. З собою він приніс Орланові пошту від заступника Орлана "К-13" і від окружного Київщини Будька. З листами прийшли звідтіль також зразки друкованої підпільної літератури та виготовлені там на місці графічні відбитки. Округа Ата межувала з Житомирською областю, і від нього, а ще більше з листів Орлан довідався, що повстанці, які туди відійшли минулого року, закріпилися на новому терені й поступово розгортають свою діяльність.
Тепер ми йшли поворотним зв'язком у Ківерецький р-н. В дорозі, поки туди дійшли, Орлан одержав пошту від надрайонового Віктора, нашого співжителя у криївці минулої зими. Він повідомляв, що недавно опергрупа спіймала заступника районового Ківерецького р-ну Завзятого. Його враз із Кручею ми зустрічали, як відходили в Ковельщину. Трьох їх заквартирували на хуторі, двох емведисти убили, а його взяли живим. Знайшли при ньому нотатник із зустрічами. Спочатку не показували Завзятого людям, і повстанці не зразу довідалися про його долю. Коли прийшли дати зв'язків, гебісти спрепарували пастку і на однім зв'язку спіймали живими Самуїла, який з нами зимував, й підпільницю, що була сестрою загиблого Андрія.
Самуїл вже кілька років хворів, у нього була шлункова грижа. Я бачила минулої зими, як він мучився в болях. Через хворобу не був фізично витривалий, і Віктор побоювався, чи витримає він побої, знущання і психічний терор під час слідства.
Ми просувалися зв'язком захід - схід, що проходив лісами. Знову мої чоботи так намуляли мене по двох ночах маршу, що на ногах витворились рани. А босоніж у лісі, по штурпаках, неможливо йти. Зв'язкові сплітали мені щодня свіжі постоли. Хоч вони в багнах намокали, і ноги все одно були мокрі, все ж охороняли від пробиття.
Від Кручі нас перебрали зв'язківці з Тростянецького р-ну, де керівником групи був Іван. До нас приєднався бойовик з охорони Ата, Колодка, його Ат тут залишив по дорозі, як ішов на зустріч до Орлана. Колодка колишній "далеківець", донедавна бойовик в охороні Зінька, що був заступником Ата. Зінько загинув того ж року в травні, на засідці над річкою Горинь, в Деражненському р-ні. Ат розповів нам про ту засідку, кажучи, що в ніч, коли загинув Зінько, він мав поганий сон.
СВЯТО УПА
Ат вірив у сни. Того дня кинув нам нехотя, що снилося йому ось таке дурне: він ішов дорогою, аж нараз перед ним відкрилася глибока яма. Десь з'явився якийсь незнайоми^ чоловік і втрутив його в ту яму.
Сон Ата, однак, не зіпсував усім настрою - вже чого нам не наснивалося. Завтра день св. Покрови, отже, Свято УПА. Ми якраз тієї ночі відходили в Цуманські ліси, де виколисалася наша Повстанська Армія. Ноги вигоїлись, і я могла вже взутися в чоботи, що теж підбадьорило мене. Забув, здавалося, також Ат про свій сон, його лице розпогодилося, навіть став приповідати жартома: