Праця машиністки в Психотехнічному інституті та й навіть заанґажування в підпільній роботі мене по деякому часі вже не задовольняли. Знов опанувало колишнє бажання закінчити гімназію і вступити в університет. Така нагода трапилася. Восени 1943 року відкрився в Перемишлі матуральний курс. Батьки, що завжди були вирозумілі до моїх бажань, погодились на те, щоб я переїхала до Перемишля, і Мікушка, хоч прийняв моє рішення нерадо, не ставив перепон. Залишилось тільки звільнитися з праці в інституті.
Директором інституту був Ярослав Цурковський, відомий в літературних колах поет. Він виглядав на тридцятип'ятиріч-ного, білявий, з ясноголубими очима. Був ще не жонатий. Носив гостру світлу борідку. Великий педант з ви плеканими руками і довгим манікюром на обох мізинцях, він чомусь нагадував мені випещеного кота. В розмові був симпатичний, справляв враження привітної інтелігентної людини. Цурковський ставився до мене ввічливо, деколи навіть викликав до свого кабінету на розмови, які не мали жодного стосунку до моєї роботи. Мені здається, він робив це просто для своєї роз-ривки, його забавляла моя палка співучасть у таких балачках. Хоч які невідрадні були часи, в моєму віці життя все ж мало свій чар, і моє захоплення всякими речами, мабуть, виявлялося в розмові. Будучи в добрих відносинах з ним, я не сумнівалася, що Цурковський належно зрозуміє мою постанову переїхати до Перемишля.
Зайшла в його кабінет і попросила звільнення з праці. Потім відкрилася перед ним, що хочу далі вчитися, а кар'єра машиністки мене зовсім не вдовольняє. Цурковський усміхався, споглядаючи мені прямо у вічі. Тоді преспокійно заявив, що й тут, в інституті, у мене великі можливості, що багато людей таким чином починало свою кар'єру, отже і мені необов'язково йти до школи. Кінець-кінцем, він не звільнить мене з роботи.
Не знаю, чи то його відмова, чи розчарування в людині потрясли мене до глибин.
- Я думала, що маю діло з вирозумілою українською людиною, а не з німецьким службовцем... Вірила, що знайду вашу підтримку у своїх намірах. Не звільните - так піду без вашого дозволу.
- Побачимо, - і єхидно усміхнувся, коли я в сльозах вибігла з кабінету.
Мені й не снилося змінювати пляни. Поїхала до Перемишля, записалась на курс і вернулася додому, щоб приготуватись до виїзду.
Тим часом Цурковський також не спав. Його інститут підлягав безпосередньо німецькій адміністрації, і він з того скористався - зголосив мене до німецької поліції як втікачку з роботи. Я ще як слід не влаштувалася в Перемишлі, коли у Львівських Вістях з'явилось оголошення про те, що німецька поліція пошукує мене. Того роду оголошеннями роїлось по газетах у ті часи, одначе і батьки, і я налякались. Зараз же приїхала до Львова та звернулася до Мікушки, щоб поміг вийти з неприємної ситуації. З поміччю професора Лева Шан-ковського, знайомого Цурковського, Мікушці вдалося зліквідувати мою "справу". Опісля розповів мені: коли професор дорікав Цурковському за його вчинок, той на своє виправдання сказав, що я, покинувши працю, не пошанувала його авторитету, не послухалась.
Тільки нацисти з їхньою ідеологією "іберменшів" могли придумати для "унтерменшів" таку установу, як Психотехнічний інститут. Його завданням було нібито науково визначати таланти молоді з львівських фахових шкіл. У визначені дні туди приводили групи юнаків і за допомогою кількох апаратів провадили над ними досліди, у висліді яких і визначали їхні таланти. Власне свідоцтва тих хлопців я переписувала на машинці та з дива не сходила, як усі вони вкладались у визначений інститутом стандарт фізичних робітників. На сотні молоді не знайшлося ні одного із завдатками на розумову працю. Тих результатів ніхто не брав серйозно. В ті часи молодь ішла до будь-яких шкіл, якщо не було можливости вибору, щоб вберегтися від вивозу до Німеччини на примусові роботи. Також самі працівники інституту не ставились поважно до своєї роботи. Це були люди з вищою освітою, вони мусили десь працювати, щоб пережити важкий воєнний час. Розцінювали інститут як один із засобів збереження молоді від вивозу на роботу до Німеччини.
ПЕРЕХІД ДО ПІДПІЛЛЯ
Уже восени 1943 року було очевидним, що Німеччина програє війну. Відступаючи, війська заливали міста, розташовуючись у більших будинках, зокрема школах. То була аж ніяк не догідна пора на навчання. Все ж до Перемишля з'їхалася з різних кінців Галичини саме та молодь, яка всупереч усьому була настроєна вирвати із зубів окупанта та твердої долі свої "атестати зрілости". З наближенням боль-шевиків тут, більше як деінде, відчувався панічний страх населення. Під містом розташувався табір, у якому задержувались утікачі, що пробивалися на захід, переважно східні українці. У таборі тим людям доводилось бідувати, хоч місцеве населення трохи помагало їм. Тут був також останній пункт на рідних землях і для західніх українців. За німцями ніхто не жалів, але поновну большевицьку окупацію сприймалось з жахом, наче навалу татарської орди.