Ми розсміялись. Ось як вона думала про нас.
Присоромлена нашим сміхом, дівчина здивовано гляділа на нас. Що, ніби, смішне вона сказала?
- Ні, доню, - відказав їй Орлан, вже без сміху. - Не за те ми живемо по таких ось криївках, щоб міняти російського хазяїна на американського. Це большевики так пишуть і говорять, щоб люди, головно ви, діти, думали про нас, як про американських вислужників. Ми боремось, щоб твоя мати і весь наш народ став господарем на своїй землі. Про нас, нашу боротьбу, большевики не скажуть правди, щоб нею не з'єднувати нам прихильности людей, - простою мовою пояснював Орлан дівчаті.
Після того як ми замешкали в нашій криївці, до бункеру в Радохівці прийшли зимувати Буйний, Роман, Зіна і Мала. Задума зазимував з Микитою, а Сірко і Хмара - з Назаром, який перебував у тому надрайоні. Нашу криївку будували Буйний, Роман і Сірко. Орлан сказав Буйному, щоб вони втрьох не зимували в однім бункері: коли б впала одна криївка, хтось з них залишився б живим, і через нього Орлан зміг би наладнати зв'язок з ближчими та дальшими сусідніми теренами.
Наприкінці грудня до нас прийшли Буйний і Роман, принесли вістку, що Микита щез. Він враз із Задумою підходив до хати, у якій була їхня криївка. Задума залишився кільканадцять метрів позаду, а Микита підійшов до вікна. Був уже при вікні, як нараз блиснула ракета і посипалася серія автоматних пострілів. При світлі ракети Задума бачив, як Микита упав на землю. За Задумою не дуже стріляли, хоч відступав голим полем, і ніхто не гнався, щоб його спіймати живим. Він знав місце бункеру в Радохівці, туди й подався та вже залишився дозимовувати з Буйним.
Доля Микити надалі залишилась загадкою. Майже завжди МҐБ виставляло на своїх подвір'ях в обласних або районних центрах тіла загиблих повстанців, а також викликали їхніх родичів, щоб зідентифікували вбитих. Деколи брали фіру в колгоспі, щоб підвезти тіло в район, а навіть коли везли своїм автом, завжди люди бачили. Тим часом за Микитою слід пропав, його тіла ніхто не бачив ні в дорозі, ні в районі. Випадок стався вдосвіта, отже Задума не міг далеко відійти, проте на другий день опергрупа не пошукувала його.
Можливо, з поведінки друзів Микита зорієнтувався, що йому не довіряють, і хотів залишити підпілля. Якщо був агентом, МҐБ могло розіграти його "загибель", щоб у підпіллі ніколи не дізналися правди про нього. Цілком можливо, що він вже був заслужив у них на відпустку, зробив важливу роботу, - може, справді з його поміччю була впрепарована бомба, від якої загинув окружний Ат, що було їхнім великим успіхом. Якщо воно справді так, тоді тебе зумисно випустило із "засідки" Задуму, щоб той повідомив Буйного про смерть Микити. Можливо також, що вбили його через помилку або й пляново, якщо він домагався дозволу вийти з підпілля і тим самим не був їм більше придатний.
З другої боку... Як кожний інший повстанець, Микита міг загинути від кулі опергрупи. Його нетактовна поведінка з населенням та деякі інші кроки не були ще достатнім доказом заангажованости у ворожій агентурі. В такій масовій боротьбі, якою була наша, брали участь люди з різними вдачами й темпераментами, між якими траплялись і такі, як Микита. В тих трудних умовинах так і не вдалось точно встановити, хто він був і чи справді загинув.
У групі Буйного привертав до себе увагу брат Люби, Роман, ім'я якого було Олексій Ковальчук. З 1930 року народження, походив з села Одеради, Олицького р-ну. їх було троє дітей у батьків - він, Віра і наймолодша сестра, Ліда. Батько мав славу поважного господаря у селі, по війні люди навіть обрали його головою сільради. Але коли незабаром переконався, що від нього вимагано служити не людям, а владі, зрікся головування.
До хати Ковальчуків віддавна заходили повстанці. Роман, тоді ще Олексій, після багатьох розмов з ними і прочитання підпільних писань, так захопився повстанською боротьбою, що кинув навчання в середній школі й готовий був вступити в ряди підпілля. Спочатку його не хотіли прийняти, намовляли, щоб закінчив середню школу. В тій порі він був учнем восьмої кляси. Йому поставили умову - здобути собі зброю - з думкою, що тим його здержать. Олексій здобув зброю, відобрав її від якогось "уполномоченого", що приїхав до села. Вчинивши таке, вже не міг жити вдома. Переховувався кілька місяців на власну руку, поки врешті його прийняли в повстанці. Молодша за нього сестра, Віра, прийшла в підпілля щойно тієї осени.