Було четверте березня. Досвіта господиня поїхала до Рівного за хлібом, і ранком не відкривалось криївки, щоб вичерпати воду. Вона ще не повернулася з міста, як перед вечором її донька повідомила нас, що люди говорять, ніби сьогодні опергрупа відкрила бункер у Сухівцях. У ньому загинув старший чоловік без ноги і ще один або й двох повстанців. Нині сполудні наїхало в наше і також у сусідні села повно війська МВД. Привезли з собою кухні, харчі та розквартирувалися.
З її розповіді Орлан відразу зорієнтувався, що загинув визначний графік Зот-Бей. Орлан знав, що Зот перебував у надрайоні Буйного. Велика незаступна втрата в нашій боротьбі...
Пізніше, вже весною, Орлан точніше довідався про обставини його смерти. Загинув Зот, як і не один повстанець, зовсім випадково. Його бункер забезпечував Назар усім потрібним - харчами, матеріялами до праці. Коли МВД викрило криївку Буйного, Назар хотів перевірити, яка ситуація біля Зота, чи все там гаразд. Тільки що він увійшов у хату, як за ним зайшов озброєний уповноважений. Оба, заскочені, зчепились за зброю, позмагалися й вискочили з хати. Уповноважений побіг прямо до сільради, подзвонив у район до МВД, і ще тієї ночі наїхало на хутір опервійсько.
Увесь день шукали бункеру і не могли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли, якби не вжили хитрости. Ґебісти зразу розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема, але ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МҐБ і з тріюмфом заявив: "Ну, давольно валять дурака. Знаємо вже, що в тебе є бункер, жінка сказала. Тепер не будемо тебе більше випитувати, чи є він, лиш показуй, де вхід!"
Господар аж застогнав, схопившись за голову: "Ах, не видержала! Будь ти проклята!" - і показав вхід.
Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналася.
З ТОГО СВІТУ
У розтривожених селах запанував ще більший неспокій. Безсумнівно, закроювались облави не на день-два, а на тижні, а то й місяці. Треба було знову вирішувати, чи залишатися тут, чи відійти та куди відійти. Орлан став випитувати Любу про знайомих їй людей і про те, в кого з них, на її думку, можна б перебути деякий час. Вона врешті вже й сама не знала, на кому спинитись. Я знов наполягала, щоб вийти взагалі з Клеванського р-ну, тоді як Орлан не наважувався партизанити з таким тереновим, як Люба.
Був уже глибокий вечір, коли Орлан вагаючись вирішив залишити криївку. Спакувавши найпотрібніше, відкрили зсередини вхід. Поки ми відійшли, Орлан послав Любу до хати розбудити дівчину - нехай зразу же замаскує вхід, бо хто знає, чи вже ранком не буде облави.
Ми подались полями в Олицький р-н, на хутори села Дідичі, до Любиної знайомої родини. Ніч морозяна, місячна, але добре, що хоч снігу небагато. Дорога далека, так що ми туди добилися щойно надранком, втомлені, промерзлі. Так би хотілось зайти в теплу хату або хоч на горище, щоб зогрітись і відпочити.
Застукала Люба у вікно, почекала, а зсередини ніхто не озивається. Застукала вдруге, втретє, тоді стала казати, хто вона, і просити, щоб відчинили їй двері. В хаті ледь заворушились, але ніхто не відчиняв дверей.
Стало розвиднюватись, іти кудись звідси не було вже часу. Ми зайшли в клуню. Люба ще залишилась біля дверей з надією, що, як проясніє, господарі впізнають її і вийдуть до неї з хати. Вона довго не поверталася. Орлан ще раз пішов під вікно, сам заговорив до хатніх, але звідтіль і надалі ніхто не відзивався. Зачувши нас, сусідній собака так розбрехавсь, аж заливався. З хати вийшов сусід заспокоїти собаку і подивитись, на кого він так бреше. Якраз вийшов з хати тоді, коли Орлан і Люба верталися без результату до клуні, і він їх побачив.
Клуня була порожня, до половини розібрана, в неї намело доволі снігу. Лише в одному куті лежала невеличка купа соломи. Ми не знали, яка тут ситуація, чи також проходять облави, не знали, як поведеться родина, хто такий сусід і що він зробить.
Ранком зайшла в клуню господиня по солому для корови. Побачивши повстанців, накинулась на Любу, чому привела нас, адже повинна знати, що в них небезпечно. Орлан різко перервав її нарікання: