- Ви людина без серця, коли навіть не відозвалися з хати, хоч впізнали Віру. Так чи йнакше, ми будемо тут дню вати, і ви поводьтеся зрівноважено.
Жінка намовляла, щоб ми вийшли від неї, навіть тепер, у білий день, і пішли в ліс або до Любиної тітки, що живе в сусідньому селі, бо нам у неї перебувати дуже небезпечно. Розуміється, пропозиція була божевільна - іти нам серед дня в ліс зі зброєю, коли скрізь нишпорить військо. Та їй було байдуже, що нас зустріло б зараз же за її подвір'ям, аби тільки не наразити себе на небезпеку.
- Ви не знаєте, що говорите, - знов перебив її Орлан.
- А може, і знаєте, та вам байдуже. Ми нікуди звідси не підемо.
- Тоді я запораю корову і піду з хати на цілий день.
- ідіть собі, тільки принесіть нам якогось коца або щонебудь, щоб прикритись. Бачите, який мороз, ми тут до вечора замерзнемо.
Він попитав її, який тут стан. Відповіла, що відколи впав бункер у Радохівці, тут не перестають проводити облав. У її садибі вже кілька разів шукали і перевертали все, ще вчора тут були, шукають ніби Олексія (Романа), що прорвався з бункеру в Радохівці. Певно, тому, що тут його родинні сторони, вони за ним роблять облави.
Тоді спитав Орлан, хто живе в сусідній хаті.
- В них є зять-приймак, він зі східніх областей, працює в районі. Я йому не довіряю, боюсь його. Хіба він вас бачив? - спитала перелякано.
- Ні.
- Ну, то слава Богу, а то він напевне зголосив би. Пообіцяла принести щось нам вкритись і вийшла з клуні.
Якщо сусід така вже погана людина, то тепер ми могли з точністю обрахувати, скільки годин життя нам ще залишилось. У нас була мала, спитали Любу, як далеко звідси до району, і устійнили, скільки візьме часу, поки наїде сюди військо. А може, він і не такий поганий, як про нього думала жінка, побачимо, переконаємось на власній шкурі. Було п'яте березня, і мені прийшло на думку, що це друга річниця смерти Тараса Чупринки. Хто знає, чи наш день смерти не збіжиться з його...
В очікуванні невідомого день тягнувся роком. Господиня більше не навідалась до нас, не принесла нам нічого вкритись, ні куска хліба. А був день дуже холодний та ще й з вітром, ми скачаніли і дриґотіли з холоду. Не тільки що клуня була напіврозібрана, але ще й стежка вела через подвір'я, так що не могли навіть походити по клуні, щоб розігрітися. Час від часу таки проходжувались хильцем, а то були б замерзли. Крім всіх лих, ще й на душі було вкрай гірко, що найшли на таку безсердечну жінку. Не вперше стрічали людей, що боялися, - в таких жорстоких умовинах не можна було не боятись, але коли меч не звисав безпосередньо над їхньою головою і хвилево проходила загроза, вони отрясалися зі страху і знов озивались до нас добром.
Щойно коли смеркло, жінка прийшла до клуні, щаслива, що день пройшов спокійно, і принесла нам теплу вечерю. Хоч які ми були голодні й перемерзлі, не доторкнулись її вечері. Орлан тільки сказав їй:
- Я вже роки в підпіллі, але більш грубошкурої за вас людини не зустрічав. Ви не варті, щоб вам подати руку, і не гідні, щоб на ваше подвір'я ступила наша нога.
Вона не образилась його словами.
— А ви думаєте я їла весь день? Я втекла з дому і просиділа в сусідах, чекаючи стрілів на моїм подвір'ї.
— Ви то сиділи в теплій хаті й чекали, а нам навіть пожаліли якогось лаха принести.
Господиня з розмислом не принесла нам нічого. Якщо б ми загинули, виправдувалася б, що зайшли в клуню без її відома і вона навіть не знала про нас. Коц або будь-яка річ обтяжували б її. Вона ще не цілком пізнала совєтське правосуддя, не зрозуміла, що, коли б нас викрили в тій клуні, її не врятувало б те, що ми костеніли весь день.
Як і минулої зими, ми й тепер, покинувши розмоклу криївку, перейшли з терену, де облави тільки починалися, в околиці, де вони вже відбувались. Після гіркого досвіду бідна Люба була така розчарована, що й не знала, куди і до кого нам тепер іти. А треба було кудись іти. З того всього вирішили піти в Одеради, до її тітки. Тієї тітки, в якої донедавна Люба, а мати ще й досі, переховувалася, якій гебісти ніколи не давали спокою. Орлан був свідомий того, що гіршого місця годі було знайти для нас. Однак неухильно і послідовно наближалась пора, коли все частіше треба було робити риско-вні кроки, з повною свідомістю, що вони несуть нам загибель. Альтернативи не було.
Підійшли під хату, неосвітлену, хоч уже сутеніло. Люба застукала у вікно, відтак тихцем заговорила. Тітка відчинила двері, і ми ввійшли всередину. На наше привітання тітка не відповідала ні слова, лиш обперлась об стіну і скам'яніла.
— Тітко, що з вами? Не впізнали мене? - приступила ближче до неї Люба. А вона далі мовчить, тільки руками, як невірний Тома, торкається Люби. Потім як не кинеться до неї, стане пригортати до грудей: