— Моя ж ти дитинонько, голубко моя, сухотонько. Це справді ти, Вірочко? Це не сон? Я ще не вірю. Коли до нас донеслась вістка, що в Радохівці загинули дві дівчини, ми думали, що між ними була ти. Ми очі виплакали за тобою. Мені з того часу емведисти не дають спокою, впадають щодня, перевертають усе в хаті. Хай перевертають, і так жити не хочеться. Кажуть, що шукають Олексія. Я вже кілька днів нічого не варю, не їм, - жалілась сердешна тітка.
- Вони неправду кажуть, тітко. Він там загинув, у Радохівці.
— Ой, дитино моя... - заголосила тітка. Вона дотепер ще надіялась, що Роман живий, поки Люба не спопелила її надії.
— Тихо, не плачте, - твердо сказала Люба. - Годі, так треба. Завтра, може, я загину, немає боротьби без жертв.
Я була заскочена поставою Люби. Сама розчавлена горем, ледве позбирала сили, прийшла до себе, а тут ось як говорить.
Орлан розпитав тітку про ситуацію в селі та поцікавився, чи можна в неї заквартирувати, як вона думає?
- З дорогої душі, я не боюся за себе, але боюсь, щоб ви не загинули. Тут щодня впадає опергрупа. Я не маю нічого проти вашого перебування, а ви рішайте самі.
Спитала Люба про матір. Тітка сказала, що вона ночує в селі, й назвала хату дівчини-сироти. Люба її знала, і ми подались до дівчини. Це був куди кращий вибір, аніж залишатись у тітки.
Дівчина вийшла до сусідки, і мати, думаючи, що це вона повернулась, відчинила нам двері. Побачивши перед собою Віру, впала в шок, а коли донька заговорила, то стала відпекуватись, що зовсім її не знає. Нещасна мати думала, що її Віра вже не живе, що це лиш емведівська провокація, і треба було дати їй кілька хвилин, щоб отямилась і прийшла до себе, та Віра нетерпеливилась.
- Мамо, перестаньте трястись, як в лихоманці, і не прикидайтеся, що не впізнали мене.
Коли мати врешті впевнилася, що це справді її Віра, вона дещо заспокоїлась. Тоді стала потоком виливати перед нами все своє горе, нарікати на переслідування владою, поневіряння між людьми. Як нестерпно важко мусіло бути їй, ще донедавна статочній і поважаній господині, стукати тепер у людські двері і просити, щоб прийняли її переночувати одну-дві ночі, перебути день. Кожне її слово ранило серце, вона була образом усіх наших матерів, наших розбитих, порозкиданих по тюрмах і лагерах родин. Як завжди, Орлан поговорив з нею, розрадив, і видно було, що їй, хоч на короткий час, поки з нами, стало легше. А може... може, наші слова будуть їй рушником Вероніки на тернистій дорозі життя...
Тут можна було переднювати - хата не підозріла, дівчина співчутлива до нас - і, якщо не буде більшої облави, навіть перебути кілька днів. За розмовами з мамою ми просиділи в теплій хаті всю ніч. Досвіта вибрались на горище, а Любина мама ранком подалася до своєї сестри. Домовилися, що вдень провідає, який стан у селі, чи не наїхало військо, і ввечері нас повідомить.
Власницею хати була дуже вбога дівчина. Вона вибиралась виїхати весною на Херсонщину, в якийсь радгосп, з надією, що там буде їй легше прожити. Не мала нічого, щоб нам хоч раз на день зладити їжу, й Орлан намірився післати її ранком в Олику, щоб купила харчів за наші гроші. На лихо, від самого ранку взялась завірюха, сніг так валив, що важко було за поріг вийти. Мови не могло бути про подорож, ще й пішки, в Олику. Ну, думала я, де тонко - там рветься, все так погано складається, що, виходить, має прийти нам кінець.
Ми просиділи на горищі до вечора. Смерком почули, як хтось увійшов до хати. По розмові впізнали голос матері Люби. Ми ще трохи затрималися на горищі, чекали - нехай більше потемніє надворі.
Через якої півгодини знову двері проскрипіли, хтось прийшов у таку лиху погоду. Наслуховуємо і чуємо - той хтось лізе прямо до нас на горище. Орлан схопив напоготів автомат, ми обі сягнули за пістолети і чекаємо в напрузі.
Відблиск снігу крізь віконце на горищі трохи проріджував темряву. Бачимо - в отворі з'явилась голова, потім біля входу встав на весь зріст Роман у білому маскуючому плащі.
— "Слава"! - з широким, щасливим усміхом рвонувся він до нас, але, побачивши зброю в руках, здержався.
— З ким ви сюди прийшли? - спитав Орлан.
— Сам. - Він зорієнтувався, що його поява заскочила нас. Ще б пак! Бункер провалився, його п'ять жителів лежали мертві на подвір'ї районного МВД, а тут перед нами з'являється Роман. У мозок насувалась інша думка: чи не взяли його раненого, не підлікували, він заломився і прийшов сюди з групою емведистів? На горищі було темнувато, годі розгле діти його обличчя, тільки зуби біліли в широкій усмішці.