Отже я робила перев'язку, Люба мені помагала, а Орлан говорив з родиною. Спочатку розважним тоном указував їм на факт, що вони не перші, нам багато людей помагало і помагає, і це не лише ласку вони нам роблять, але і їхнім обов'язком є допомогти, коли така поміч конечна. Його слова, здавалося, знову трохи заспокоїли господаря, однак його жінка далі вела своє: "Я боюса, ох, я боюса". Тоді Орлан заговорив до них інакше.
- Ми будемо у вас квартирувати, поки не настане чорна стопа і поки рана у Романа трохи не залікується. Якщо ви нас висилаєте з хати тоді, коли в тій заметілі самі не можете пройти навіть до сусіднього хутора, якщо ви такі без серця люди - ідіть до району, зголошуйте про нас, коли хочете нашої крови. Поки загинемо, ми наперед зведемо з хати бій, вся ваша господарка піде з вогнем, бо емведисти від того почнуть, що підпалять хату. Ми тут загинемо, але ясно і твердо вам кажу, що зараз нікуди не підемо. Якби не така люта пора - ми б не хотіли слухати вашого йойкання.
Господарі аж роти порозкривали із заскочення.
- Що ви таке говорите, - почала жінка, - де ж ми пішли б на таку підлість, щоб на вас зголошувати на емведе. Ми вас любимо і не хочемо вашої крови, тільки дуже боїмося. Але якщо ви намірені таки залишитися в нас, то вже хай буде, що Бог дасть. Може, сніг не буде довго лежати, може, не буде облав, і якось перебудемо всі.
Не маючи іншої ради, вони помирилися з долею. Ми розуміли їхній оправданий страх, але коли самі жертвували усім, почували за собою моральне право дамагатись підтримки і зрозуміння народу, бо без його співучасти було б неможливо далі провадити боротьбу.
Сидіти довший час на горищі було небезпечно, треба збудувати якусь криївку. Тим часом снігу насипало так багато, що до криниці на подвір'ї господар прокопував тунель. Єдине місце, де її можна вибрати, був хлів, він стояв напівпорожній, лиш одна корова, все інше забрали до колгоспу.
Намучилися ми доволі, поки збудували маленьку криївку. Поранений Роман не міг копати землі. Він та ще одна з хатніх дівчат постійно тримали на подвір'ї стійку. Орлан копав, Люба і я виносили землю, а деколи помагав нам їхній підліток син. Орлан уже не раз копав, а для нас обох це був, сказати б, дебют. Люба прийшла в підпілля недавно, була здорова, заправлена до фізичної роботи, зате я зовсім не мала до неї сил. Яка ж важка та землиця, коли її треба виносити кошами. Після такої ночі всі кості боліли, а незвиклі до важкої фізичної праці руки вкрились міхурами, зашершавіли, що й перев'язку Романові було важко ними робити. Але свідомість того, що більше немає кому нам помогти, додавала витривалости. За які п'ять днів у нас вже була криївка.
Насправді її не можна було навіть назвати криївкою, це був радше сховок, де можна нам чотирьом сидіти рядком або лежати. їсти виходили наверх, так що бачили денне світло два рази в день, і також тоді робили руханку. Романа я перев'язувала в криївці, її залишали на той час Орлан і Люба, щоб дати нам більше місця. Найсумлінніше нас доглядала найстраша донька господаря, вона була до всіх, як рідна любляча сестра. Взагалі, діти ставились до нас прекрасно, залюбки прибігали у хлів, коли ми виходили з криївки. Один їхній син був німий, сердега. Він так прив'язався, що кожний раз, як тільки відкрилось криївку, був біля нас, хотів чимось помогти, потім старанно маскував за нами вхід.
Тепер, коли ми вже зажили в криївці, слід розказати Романову одіссею.
За кілька днів до падіння бункеру прийшов до Буйного в якійсь-там справі районовий провідник Дуб і затримався, поки настануть темні ночі. Тим часом напередодні того роко-ваного дня визвали до району хатню дівчину-ланкову ніби на нараду ланкових. Настав уже пізній вечір, а вона не поверталася. В криївці занепокоїлися, чи часом не арештували її там. Зіна наполягала, щоб ще тієї ночі залишити криївку, але Буйний відтягав, казав почекати один день і не робити руху, бо до весни ще далеко. Увечері полягали спати, лиш один залишився на слуху.
Зачувши досвітком стукіт багатьох чобіт на криївці, вартовий розбудив усіх. Наверху вже розгортали сніг біля однієї продухи, і всередину посипалася земля.
- Большевики! - хтось сказав, хоч це всім вже було ясним.
Роман підліз по драбині під саме віко входу, щоб послухати, що діється в хаті. Чув, як в землянку ввійшли солдати й один сказав: "Ну, что? Вариш завтрак бандітам?" Відтак забряжчала покришка, мабуть, заглядав у посуд. Інший виліз на піч і постукав у стіну, звідкіля був вхід до бункеру.