Роман тихцем зліз й розповів почуте. Більше не було сумніву, ґебісти знали точно, де криївка. Буйний поспішно знищував важливіші документи, жінки помагали йому, ламали письмові машинки. "Казала, залишім криївку", - дорікнула Буйному Зіна. За той час спецвійсько вигнало з хати родину й обложило землянку.
Хоч виглядів на врятування не було, вони вирішили все одно пробиватись наверх. Першим пішов Роман. Тихо підліз під вхід, блискавично відкрив віко й кинув у землянку гранату. Посипались стіни, шиби випали з вікон. Кинув другу гранату і, як тільки вона розірвалась, вискочив зі своїм автоматом у землянку. За ним Дуб, Буйний, всі босоніж, бо не було часу взутися. Жінки подавали наверх усю зброю, яку лиш мали в бункері, і тоді самі вискочили. Двері в землянці гебісти відчепили, а навпроти, замаскувавши за деревом, примістили кулемет.
Повсталі стали пробиватися із землянки. Яка там різниця - так чи так вони загинуть, то вже краще з пробоєм. Найперше звели із землянки бій, стріляли на облогу з вікон у всіх можливих напрямках, а військо сікло на них з кулемета. В землянці було темно з пороху, і зброя затиналася. Жінки гарячково прочищали цівки автоматів, подавали чоловікам, а ті давали їм свіжу зброю до прочищення. Першим упав важко поранений Дуб - його просік кулемет крізь груди. Він опустився на долівку і спокійно, без стогону промовив: "Прощайте, друзі, я вмираю", - і через кілька хвилин умер в калюжі своєї крови, з автоматом у руці. Це вперше Роман побачив, як умирає повстанець. "Яка вже була безвиглядна ситуація, а я стояв і глядів на нього з подивом, що він стрінув смерть так спокійно, без хвилювання", - розказував Роман.
Намітили одне вікно, крізь яке вирішили пробиватися, хоч насправді вибирати не було з чого. Знов же першим вискочив Роман. Недалеко був ліс, але він туди не подався, а вибіг у поле. Був зодягнутий лишень у сорочку і штани, босий, ніс автомат, що затявся ще в землянці, і мав ще пістолет при собі. За ним густо сікли з автоматів. Терен там горбкуватий, і з тієї сторони, від поля, військо не тримало застави, розраховуючи, що навіть якби хто з повстанців прорвався з облоги, то буде пробиватись в напрямку лісу. Під лісом розташувалася густа ворожа застава. Вже в полі Романа поранено, однак устиг відбігти за горбок, де його вже не досягали ґебівські кулі. Він подався полями в інший ліс, що був подалі від місця трагічної події.
За ним пробився крізь вікно Буйний, потім - Зіна й Задума. Дружина Буйного, Мала, не пробивалась. Загинула вона від кулеметних стрілів? гранати? сама відобрала собі життя? Роман не знав. Оглянувшись, ще бачив, що Буйний досягав лісу, де і загинув. Задума далеко не відступив, його скосили автоматні серії близько землянки. А доля Зіни була нам вже відома.
Увесь день просидів Роман босий у лісі на снігу. Відморозив собі ніс і пальці на ногах, простудився і дістав гарячку. Щойно перед вечором приїхав у ліс селянин по дрова. Роман пізнав його, той чоловік був з довколишнього села. Він завіз Романа до своєї хати. Жінка промила рану, забандажувала полотном. Також помила йому ноги, посмарувала олією, обвинула, і він залишився в них через ніч та наступний день. Родина була не підозріла, жінчин брат працював у совєтській адміністрації, та через те вже й вона була в очах влади "надійною".
В хаті був малий хлопчина, син господарів, його страшенно цікавила присутність Романа і все, що довкола нього відбувалося.
- Хто цей дядя, мамо? Чому ти мила йому ноги і чому він залишився в нас? - допитувався хлопець.
Він був говіркий, любив розповідати іншим дітям про все, що діялося в хаті, тому мама весь день не випускала його надвір.
Треба, однак, було їй вийти за чимось у село. Залишила хлопця в хаті з Романом і хату замкнула. Тим часом прийшов її брат і бригадир кликати на роботу до колгоспу. Постукали, але ніхто не відчиняв дверей, тільки малий сидів у вікні. Побачивши його, дядько спитав, де мати.
- Десь пішла, - відповів хлопець крізь вікно і відразу почав: - У нас є якийсь дядя. Мати мила йому спину та ноги, і було так багато крови, ох! Він, певно, хворий. Цей дядя має винтовку, він тепер у другій кімнаті.
Всі ті інформації слухав не тільки його дядько, але й бригадир. Брат відразу розшукав на селі сестру, все їй пере-повів, і вона, налякана на смерть, прибігла додому. Як лиш надворі стемніло, хворому Романові треба було покинути хату.
Решту днів перебував у всяких знайомих людей, але ніде не міг довго загріти місця. МҐБ взяло до уваги, що, мабуть, він подався у свої родинні сторони і тому поширило терен облав також і на Олицький р-н.
Якраз тієї самої ночі, що й ми, він уперше зайшов до своєї тітки, лиш у пізніших за нас годинах. "Знав, що її хату назирають, але щось мене штовхало зайти до неї", - казав нам. Від неї довідався, що ми недавно там були. Зважився зарискувати, заднював у тітки, і коли ранком у сніговію прийшла мати, то сказала йому, де ми заквартирували. Увечері вислав матір до нас, повідомити про нього, а вона прийшла і нам нічого не сказала, аж поки ми самі його не побачили.