Нарешті скінчилася зима, одна з найважчих наших зим у підпіллі. Облави у Клеванському і Олицькому р-нах тривали аж до Великодня. -Спецвійська застосовували тепер іншу тактику обшукувань. Раніше одна група війська перешукувала господарство, опісля приходила інша і знов шукала і перевертала все. Тепер не замінювалися, тільки ті самі шукали на одному місці довго і дуже докладно. Однак облави не принесли їм бажаних результатів, не загинув ні один повстанець, не знайшли ні одного бункеру. Та навіть якщо МҐБ і не мало більших успіхів, облавами залякувано населення.
Першого квітня ми залишили криївку і подались у Котів-ський ліс. За час нашого перебування родина вже звикла до нас, і діти з сумом прощалися з нами. Німому синові лише сльози стікали по змарнілих щоках, він найбільше з усіх до нас звик.
Тихий, задумливий ліс... У ті роки до нього вели криваві сліди не одного пораненого повстанця, гоненого опергрупами і спецвійськами МВД. Всі ми, переслідувані облавами по селах, знаходили в ньому пристановище.
Прийшла весна, і Орланові треба було наладнати зв'язки з людьми. Яке щастя, що мав Романа, який знав околицю. Деякі зв'язки, як з надрайоновим Віктором, були визначені тут, у Котівському лісі. Вони оба, Орлан і Роман, вийшли на визначене місце зустрічі, одначе від Віктора ніхто не приходив. Покищо нам не було відомо, чи він пережив зиму. Вечорами ходили в село по харчі. Мабуть, вперше за всі роки в підпіллі довелось Орланові самому організувати харчування. Здобувати поживу не було легко, тут села вбогі, а відколи позакладали колгоспи, населення ще більше зубожіло. У весняну пору, на переднівку, багато людей жило впроголодь. Тому й ми розділяли і розчисляли кожен кусник хліба, кожну жменю крупи.
Настала Страсна субота. Вже сполудня в лісі затихло, замовкло гупання сокир дроворубів, не доносився скрипіт возів. Люди готувались до Великого Свята. Ми також почистили одяг, скупались у сніговій воді, наділи чисту білизну, впорядкували постій. Були майже певні, що в тій частині лісу немає на стоянці нікого з повстанців і завтра ми будемо тут одинокі на весь квартал. Будуть ще оперативники, але в нашій книжці вони не записані людьми.
Увечері пішли наші "хлопці" по "свята". Ми обі й не думали спати, тільки наслуховували, чи не чути стрілів, чи не найшли де на засідку. Вже стало розвиднюватися, коли, зачувши шарудіння їхніх кроків, вийшли їм назустріч. Вони, обляпані до пояса болотом, повернулися з села з напівпорожнім наплеч-ником. Роман, незрівнянний, золотий Роман, обмураний, як чортик, однак, широко, дитинно усміхався. Він був собою дуже вродливий хлопець, кароокий, високий, стрункий, з гарним лицем. З нього ще просвічувалася прямодушність юнака, особливо помітна в його солодкій широкій усмішці. Я запам'ятала її від першого разу, коли конвоював мене ранену з лісу минулої осени. Він зумів пронести ту усмішку крізь усі страшні переживання, зазирання смерті в вічі й усе ще її зберіг і нею приманював до себе.
— Христос воскрес, - привітали їх.
— Воістину воскрес. Попитали, що принесли.
- Ми й самі не знаємо, - відповів Орлан. - Мабуть, нічого особливого, бо господар вийшов до нас, заляканий такий, і каже, що біля його хати опергрупа тримала дві ночі засідку. Боявся, чи й тієї ночі її не було. Не міг зробити нам закупок у місті, тільки трохи дав щось там свого.
В наплечнику був буханець чорного хліба, з півкілограма сала і стільки ж пшоняної каші. Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень. День був прекрасний, у лісі панував якийсь урочий спокій, лише пташки по-весняному заливались у щебетанні. З села ледь доносився гомін дзвону.
Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам'яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самот-ности. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого.
... У мене колись була рідна хата, де під ласкавою опікою матері пройшло моє дитинство, юність. Батьки доглядали нас, піклувалися, а мені все ще чогось бракувало. Нетерпеливилося залишити батьківський дім, вийти поза межі села, пізнати незнане. Сьогодні думкою вертаюсь до вас, засідаю з вами до великоднього столу.