... Великодні в підпіллі, на Закерзонні... Відділи УПА на Службі Божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже й не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут... "Де ж ти дівся в яр широкий протоптаний шляху?", - смутно запитувало серце.
В Котівському лісі ми прожили до часу, поки Орлан відбув зустрічі, опісля перейшли в Цуманський ліс, теж на зв'язки з підпільниками північних теренів. У цьому лісі було нам ще важче роздобувати харчі, бо Роман не мав тут багато знайомих родин. Я стала помагати розв'язувати проблему. В базарні дні виходила з лісу, ішла до Цуманя і закуповувала стільки харчів, скільки лише могла донести до краю лісу, де на мене чекали. Завжди ходила з пістолетом - моїм єдиним документом на випадок перевірки. Через якийсь час Орлан нав'язав контакт з Сірком, Хмарою, опісля - з Назарем. Зустрівся також з Віктором, і він повідомив Орлана, що Колодка загинув тих же Великодніх свят на засідці у лісі. Незабутній Колодка... Ще зовсім недавно, лише минулої осени, ми обоє заліковували рани у вологій криївці. Тоді то він своєю лагідною мовою водив мене по Поліссі, змальовував епопею боротьби, що кипіла в його сторонах. Я залюбки заслухувалася в його розповіді, серцем всмоктувала почуте... "говори, говори"... І вже його не стало.
Минулої осени 1951 року Орлан одержав наказ від Василя Коваля прибути до нього на нараду. Люба і Роман приєдналися до групи місцевих підпільників, а ми обоє мали відійти на південь. Одного ранку до нас донеслися серії автоматних пострілів. Очевидно, це стріляли за нашими, може, в лісі проводилась облава, або опергрупа вислідила постій.
Ми не помилялись. День перед нашим відходом іде відбулася зустріч з Романом. Сумний, опечалений Роман розказав, як опергрупа заатакувала їх на місці постою, оточивши наперед увесь квартал лісу. Хлопці звели короткий бій, відтак стали пробиватися з облоги. Люба вибігла на просіку і бігла нею прямо, дарма що Роман кликав за нею, щоб завернула в глиб лісу. На тій же просіці її скосив кулемет. У прориві загинув також ще один повстанець-юнак, який був у підпіллі не довше року.
... Її вже не було, а з нею загинула на лісовій просіці частинка і мене. Вони всі, що залишали нас, останніх, забирали з собою по часточці й нас, ще живих. Тільки подарована хустина все нагадувала мені Любу.
У ДОРОЗІ НА ПІВДЕНЬ
Назар, Сірко та Хмара повели нас в Олицький р-н. Ми йшли форсовною ходою крізь поля, і, поки добилися до криївки, вже розвиднялося. Всю ніч падав дощ, тож промокли до нитки. Криївка була побудована на хуторі, наші зв'язківці зимували в ній, але вже від початку квітня там не жили. Тепер вона виглядала дуже непривітно, стіни і стеля були покриті цвіллю, миші понасипували продухами землю, солома на ліжках волога, спліснявіла. В такім бункері ні обсушитись, ні загрітися. Поки розвиднілось, хлопці запалили примус, і Сірко зварив сніданок. Підкріпившись, закрили бункер, готуючись до відпочинку після дороги. Лягла я в оте вогке ліжко. Хоч яке воно було неприємне, все одно втома перемогла, і я не зчулася, коли заснула. Заснув також Орлан, а хлопці ще припрятували кімнату та щось там майстрували біля друкарки, на якій минулої зими друкували літературу.
Не всі бункери, через які проходила зв'язком, залишились у моїй пам'яті, однак цей запам'ятався.
Пригадую, мені снилося, що я полинула вгору й опинилася в дивній країні. Вона вся була наповнена прозорою блакиттю і чарівною музикою, і більш нічого там не було. Мені так гарно стало на душі, що хотілось довше там побути, але оті мелодійні звуки мене рівночасно розбуджували. Я була надто втомлена, щоб повністю проснутися. Перебуваючи в напівсні, зрозуміла, що діялося. Однак не розплющувала очей, щоб не сполохати сну і не бачити понурого бункеру, де через брак кисню вже погасало світло. Це хлопці при роботі тихенько, щоб нас не розбудити, співали собі пісень - одну за одною. Вів Сірко, в нього був чудовий ніжний тенор, а два інші йому злегка вторували.
Піснею закріплюю пам'ять про людей, вона нагадує мені тих, від кого я її завчила або вперше почула. На плівці пам'яті затерся образ Сірка, зате мелодії його пісень я зберегла в усій свіжості.
Назар помітно змінився після кошмарних переживань у зв'язку з його полоном. Він уже не був бадьорий, як колись, ходив часто задуманий, і мені виглядало, наче б не дбав про життя, не цінував його. Пониження, яке довелось Назарові пережити, його ж водила опергрупа по селах, мусіло залишити на вразливій душі велику рану. Можливо, також думав, що йому не повністю довіряють, і це його додатково пригноблювало. Я Назара, мабуть, найкраще розуміла і співчувала йому, сама скуштувала подібної долі. Тепер, коли Орлан прийшов до нього, Назар почувався помітно краще. Був свідомий того, що, якби Орлан йому не довіряв, не висилав би на зв'язки, не залишався б у його бункері.