Тим часом прибули зв'язківці з Кременецького р-ну - Бурий, знаний також під псевдом Павук, та Байда, і з ними ми обоє подалися в Кременеччину.
Хто був у Кременецьких горах, дихав запашним повітрям лісів Кременеччини, той ніколи не забуде непорочної краси тієї сторони.
Вже заносилось на світанок, як ми, втомлені цілонічною ходою горбкуватим тереном, опинились на поляні. На сході червонів край неба. В його відблиску вже чітко видніли контури гір, що перснем опоясували поляну. Щоб вийти на намічену гору, нам треба було перейти впоперек галяву, покриту килимом густої трави і квітів. У природі панувала заворожена досвітня тиша. її вже зрідка стали переривати ранні пташки першим щебетанням. У кітловині поляни повітря було так густо насичене гірко-солодкавим ароматом зілля, трави і квітів, що від нього аж п'янілось.
У досвітньому тумані ми брели, до пояса втоплені у тих травах, і квітах. Я була вкрай виснажена, але коли вдихнула на повні груди духмяне повітря, по моїх жилах розплився життєдайний елексир. Втому як рукою відняло, наче й не було цілонічного маршу. Посеред того зілля я почувалась наче мавкою, що зійшла з лісу. Мені здавалося, що тут виросла, поміж тими травами, що тут моє коріння, що ця земля - це моя мати, рідна, до болю дорога, прекрасна моя мати-земля. В заплату за любов вона напоїла мене своїм п'янким ароматом. Я ще ніколи не пережила такого глибинного спілкування з рідною землею, не відчула її всіма фібрами моєї істоти, як відчула тоді, на тій поляні. У моїх очах забриніла сльоза зворушення, а вуста шепотом проказували оду-молитву:
Став повівати вітерець, і, поки ми перейшли галяву, туман уже розвіювався. Ліс наповнювався оркестрою пташиного співу, а я бадьоро підіймалась на найвищу Кременецьку "круту крем'яную" гору.
В бункері, високо на горі у лісі, ми застали Олеся, бойовика з групи Бурого. Він лежав у ліжку з шиною при нозі. Зламав її недавно під час будови тієї ж криївки: обірвалась земля і розторощила йому кість. Бурий направляв ногу, але, мабуть, не зложив як слід розбитої кости. Тепер вона йому напухала, боліла.
В тій криївці Орлан затримався лиш на кілька днів, до дати зв'язку до Галичини, куди відходив на зустріч до Коваля.
Тих кілька днів нашого перебування залишились у моїй пам'яті болючою згадкою.
Від якоїсь пори, ще поки ми прийшли в Кременеччину, я почувалася пригноблено. Причиною того були мої непорозуміння з чоловіком. У нас вони бували дуже рідко, і ми завжди вміли їх швидко полагодити. Після них, як по дощі, знову виходило сонце, атмосфера прочищалася і наше життя навіть ставало свіжіше. Одначе тим разом непорозуміння тяг-лись уже з якогось часу, а компромісу ми не знаходили. Тільки дискретно приховували нашу незлагоду від оточення, аж поки не дійшла вона саме тут до кульмінації.
У нашому ненормальному подружньому житті ми придушили все особисте, що тільки можна було зліквідувати. Попри те, все ж залишалися подружжям, любили одне одного, поважали і були найближчими друзями. Багато в чому я завдячувала своєму чоловікові, але найбільш у тому, що власним прикладом він навчив мене по-справжньому любити людей. Орлан любив їх не окрушинами, він віддавав їм усе своє серце. Навчив мене не вирізняти його з-поміж інших і однаково прикладати увагу всьому оточенню, щоб не викликати у самітніх хлопців почуття заздрости і туги за жінкою. Тільки один Бог знає, як мені важко доводилось бути постійно на сторожі своїх почувань. Зчасом, однак, увійшла в норму і з його поміччю засвоїла велике мистецтво співжиття, переважно з чоловіками, в наших умовинах. Власне такою ціною ми створювали здорову атмосферу в кожному середовищі, де перебували. Хто його знає, може й тому ніхто з тих, що попадали в полон, не видав нас, хоч Орланом кожний з них міг був купити собі життя.
Останній етап нашої боротьби вже повільно спливав кров'ю, і що важчі ставали обставини, що частіше смерть заглядала в вічі, то більше ми цінували одне одного. Я не тільки виконувала призначену мені роботу, але разом з ним переживала його турботи і тим, в якійсь мірі, влегшувала йому непосильний тягар керування боротьбою до останнього воїна.
Навчаючи мене, Орлан, однак, сам ніколи не забував, що я його жінка-дружина і силою того факту не повинна займати голосу у вирішуванні, так би мовити, чоловічих справ. Коли доводилось обговорювати навіть звичайні справи, пов'язані з налагоджуванням зв'язку або з нашим перебуванням, він давав нагоду висловитись кожному жителеві бункеру, але обурювався, коли я забирала слово.