- Ти не ходиш на зв'язки, не будуєш криївок, не двигаєш наплечників, то й не займай голосу в тих справах, - дорікав, коли ми залишались насамоті.
Його постава мене спочатку боліла, потім ображала, далі обурювала. Кілька років тому розраджувала Катерину, навчала, як їй ладнати з Дубовим. Думала тоді, що все засвоїла, з усім примирилась, а тепер ось у мене самої не ладилося. Сприкреній, мені здалось, що моєму чоловікові найважливіше зберегти свою популярність серед кадрів, і коли треба - то й моєю ціною. Не міг він не усвідомлювати собі, що всі ті турботи і проблеми були також і моїми турботами, він же не пішов ранком до праці й не залишив мене вдома з дітьми. Все, що залишилось мені, було оте наше життя, і нічим іншим я не могла і не хотіла жити. В наших умовинах усякий крок заторкав також і моє життя, а тому вважала, що маю право висловити свою думку, не зважаючи на обурення мого чоловіка. Вправді в ті роки ми всі вже були і фізично, і психічно вкрай вимотані, що теж мало чималий вплив на послаблення нервів. Поки не погоджувались насамоті, було ще півбіди, але...
День перед відходом Орлана до Галичини прибув до бункеру Уліян. Звечора Орлан вислав нас усіх наверх у ліс, залишаючись лиш з Уліяном. Майже всю ніч вони обговорювали справи, що заторкували ПЗУЗ і що їх Орлан мав з'ясувати Лемешеві. Також Орлан передавав Уліянові чимало справ і запасні зв'язки на випадок, коли б загинув у дорозі. Після емер ги Дубового Уліян був одинокий, що відповідав би за підпілля на ПЗУЗ, якщо б не стало Орлана.
Вже розвиднялось, коли ми влізли всередину й закрили за собою вхід. Він був у вигляді куща, приміщеного в ящику. Нам попсувалося радіо, що часто траплялось у вологих криївках, і його віднесли хлопці в село на направу. Тепер, після сніданку, всі стали обдумувати, як продістатися в забльоковане спецзагоном село, де вже чекало направлене радіо.
- Не входь у не свої діла, - гостро звернув мені увагу Орлан, коли я висловила свою думку в тій справі. Відтак звернувся до Уліяна: - Вона стає неможливою.
Тепер я вже не змовчала.
- Мабуть, я одинока жінка в підпіллі, що не повинна ні в чому висловити своєї думки, щоб тим догодити своєму чоловікові, - сказала до Уліяна. Майже водночас Орланові й мені стало дуже прикро. В душі залишилося ще багато доро гого, але ми не могли знайти компромісу.
Увечері Орлан вже відходив у дорогу. Всі вийшли в ліс, і він, взявши мене набік, сказав до мене: якщо наше спільне життя робить мене нещасливою і я думаю, що в іншому середовищі буду почуватись краще, він дає мені можливість вибору. Вже поговорив з Уліяном. Якщо хочу, можу зазимувати в його, Уліяна, криївці.
- Добре, - відповіла я, - піду до Уліяна.
Ми стиснули долоні на прощання, холодно, мов чужі, і він щез поміж деревами. За все наше подружнє життя він вперше відходив від мене загніваний. Хто зна, чи вернеться живий, а як і повернеться він - чи застане мене серед живих. Як тоді жити одному з нас із таким тягарем... Він ще далеко не відійшов, ще чула тряскіт сухих гілок під його ногами, а гнів цей вже каменем гнітив мою душу. Але вже що буде, а покищо побудемо наодинці, переосмислимо наші взаємини і, може, ще знайдемо спільну мову, якщо... тим часом не загинемо.
Під Кременцем я прожила ціле літо. Переписувала Уліянові на машинці матеріяли, приготовляла хлопцям їжу. Вони всі переважно були в терен і зі своїми обов'язками, а я залишалась з Олесем. Він походив з Шумського району, був з 1923 року народження, лагідної вдачі та милий виглядом. В УПА від сорок третього, боровся спершу проти гестапо, опісля - проти військ МВД. В розмовах часто жалів за "кращими" часами. "В цьому ось лісі кожний горбок нагадує мені котрусь із баталій, які ми зводили тут минулими роками. Ліс гудів життям, та й вас, жінок, було тут чимало..."
Це було колись, а тепер стало трудно жити в цьому лісі ще й через брак води. Криївка вибрана високо на горі, і вода там залягала так глибоко, що неможливо було до неї докопатися всередині бункеру. Найближча криничка й потічок були за три кілометри від нас, стільки ж, як і до села, і біля них опергрупи постійно тримали засідки. Ходили до села по воду, але й на поблизьких хуторах були засідки. Хлопці приносили її в банках, на своїх спинах, тому з водою ми були дуже ощадні, вживали лиш до варення і миття посуди та до чищення зубів.
Великою благодаттю для нас був дощ. Жодна музика в житті не сповнювала мене такою радістю, як гуркіт грому в Кременецьких горах, опісля - шум дощу в лісі. В такій порі ніхто не шлявся по лісі, навіть опергрупи сиділи десь під палатками. Тоді ми мигцем вискакували наверх, розпинали під похилим кутом палатки та підставляли банки на воду. Деколи вдавалось нам наповнити всі банки, і після такого успіху ми могли помитись, а я ще й випрати мою білизну. Чоловічу білизну носили прати в село, мого не брали, щоб не розконспірувати перебування в тих околицях жінки. Тут уже не було місцевих підпільниць.