Хоч як щільно були заповнені дні, все ж ми знаходили час пожартувати, поспівати собі, і, коли прийшла пора прощання, важко було розставатися. Мені треба було дістатися в с. Військо до провідника Перемиської округи Тараса. Він мав наладнати мені зв'язок до Корманич. До Тараса відходив також Зенон. Знаючи мої пляни, запропонував йти разом з ним, на що я радо згодилася, бо ще не знала терену.
Раннім ранком ми вирушили в дорогу. Зенон вибирав польові доріжки або й межі, оминаючи головні шляхи, по яких проїжджали німці. День помалу насичувався сонцем раннього літа і тишею піль, яку злегка порушував шум збіжжя, що злегка хвилювалося. Тут і там ми стрічали людей на полях. "Дай, Боже, щастя!" - гукали їм. "Дай, Боже, і вам" - відгукували вони. Дай, Боже, і нам - вояцького щастя...
Ми вже пройшли шмат дороги, і тоді Зенон узяв від мене наплечник, завважуючи, що, мабуть, уже втомилася. Ще згодом узяв мене за руку, і ми, як діти, довірено й легко ішли полями, то знову веселими гаями, самі веселі, соняшні, наче влились у навколишню природу. Сповнені молодости й захоплені світом нашої боротьби, ми готові були зустріти події, які насувалися, з палкою вірою, що "світ відчинемо, як двері". А тут ще й... Тримаючи мою долоню, Зенон час від часу стискав її судорожно, і мене огортав неспокій, закрадалося передчуття чогось, що може статися, і непевність, чи хочу, щоб воно сталося...
У Війську ми не застали Тараса на його квартирі, тож довелося почекати. На столі стояла письмова машинка. Щоб не тратити часу, Зенон став диктувати мені якусь відозву, яку мав уже виготовлену в чорновику. Тим часом атмосфера, яка створювалася ще в дорозі, тут, у чотирьох стінах кімнати, ставала ще напруженішою. Вже як я силкувалася приховати своє хвилювання, це, однак, мені не вдавалось. Ніяк не могла зосередитися над писанням, тому й робила рясні помилки. Зенон не дорікав за таку базгранину, з чого мені було ясно, що він розуміє мій емоційний стан, і це мене ще більше бентежило. Так я жалюгідно писала, поки Зенон не побачив крізь вікно, як Тарас відчиняє хвіртку і входить на подвір'я. Він в одній миті опинився біля мене і, підвівши похилену над машинкою мою голову, палко мене поцілував. Коли Тарас увійшов, Зенон уже походжав по кімнаті та далі диктував відозву. Мусіла я виглядати дуже розгубленою, бо відчувала, як паленіють щоки. Тарас тільки глянув на мене й підсміхнувся своєю чарівною усмішкою, а в очах його заграли веселі іскорки. Він був родом із Сокальщини, стрункий, вродливий, роком старший за Зенона. Через день Тарас наладнав мені зв'язок, і я відійшла до Корманич.
Село Корманич і розтяглося вужем над яром невеликого потічка, притикаючись одним кінцем до лісу. Під ту пору воно було втоплене в розквітлих садах. Тут завів собі квартиру також мій провідник Соловій, куди й перевіз свою сім'ю на час пересування фронту. Пошта до нього й надалі надходила на мою квартиру, і, коли через кілька днів прийшли листи, одна товста "штафета" була адресована до мене. Писав Зенон, тепер уже під зміненим псевдом Орлан. Прохав вибачення за сміливість на Тарасовій квартирі та прощався, бажаючи мені щастя в житті. Кожне речення було сповнене тепла і непідробного суму, ніби за чимось нездійсненим чи утраченим, сама не знала.
Усе могло було б і закінчитися на цьому листі, і доля моя помандрувала б іншими стежками, якби я не зробила малого звороту та не відписала. Моя відповідь була коротка, лише спитала, чому так сумно прощається, наче б відходив на іншу планету. Адже нічого такого не сталося, щоб ми не могли залишитися приятелями.
Відповідь прийшла скоріш ніж сподівалася. Просить прийти до нього на квартиру в сусіднє село, Аксманичі, і каже, що вишле по мене свого зв'язкового Степа. Прийшов би сам, але тепер гарячий час і в нього багато роботи.
Ми стали зустрічатися кожної неділі, вже без зв'язкових. То він приходив до Корманич на мою квартиру, то домовлялися, що побачимося в полях або над річкою. В намисті літ мені населилась уже вісімнадцята весна, але щойно тепер я відчула, скільки щастя дарує правдива любов. Вже з такою зворушливою щирістю він розкривав мені свою душу, виймав з неї найдорожчі скарби почувань і клав, як дари, перед і мною, що я не могла його не полюбити. Заслухана в його мову під журкіт потічка, віднотовувала в думці, що він часто відзначав багато доброго в людях, про яких розповідав. От щасливець, заздрила йому, а мені то не доводилось зустрічати аж так багато хороших людей. Вони в мене були звичайні собі - не погані, одначе не такі вже й добрі, як у нього. Опісля я зрозуміла, що він знаходив те, чого шукав, і хотілося мені засвоїти його критерій розцінювання людини. З кожної нашої зустрічі я поверталася трошки, сказати б, повнішою людиною. Він був мені тим, чим для спраглого мандрівника є джерело холодної води в гарячий день, коли, припавши" до нього, п'єш і не нап'єшся доволі.