А все ж в душі не завжди було погідно. Я ще не забула свого першого кохання і нераз почувала, що обманюю Орлана. Коли замикала очі в поцілунках, в уяві виринав хтось інший, а в душі бриніло-пекло:
Жила з роздвоєним серцем, любила їх обох і сама мучилась такою любов'ю. Тим часом гул гармат з кожним днем ставав голосніший...
Настав серпень, фронт уже стояв під Бродами, коли я попросила Соловія дозволу відвідати родину. Два останні роки вдома лише гостювала, але там надалі була моя точка опори, там я зачерпувала силу. Приїжджала додому, щоб зогрітися ласкавим теплом безкорисної любови, на яку така щедра була до мене батьківська хата. Незабаром просунеться фронт, почнеться большевицька окупація, і хто знає, чи доля судить мені ще колинебудь побути з ними, думала я.
Змінюючи поїзд у Львові, мала доволі часу, щоб провідати одну знайому родину. Ледве привіталась, як господиня розповіла, що вже декілька разів до неї навідувався Софрон і розпитував про мене. На всякий випадок, залишив мені кілька листів, щоб могла його знайти, якщо появлюсь у Львові.
По довгому році розлуки ми знову були одне з одним. О, ця зустріч була інша, не така, як попередні, вона була, як річка, виповнена весняними водами, що проривають греблі. Ми наввипередки говорили, звірялись у любові, але тепер уже без нотки непевности, яка проявлялась раніше. Ми боялись, що нам бракне часу сказати про всю тугу, що назбиралася за рік. А Орлан? З напливом свіжих почувань він відійшов у закутки свідомости. Була тільки велика трепетна радість повернення першої любови.
Однак наше щастя недовго тривало, воно лиш на мить спалахнуло сліпучо, щоб зразу зайти за хмари навислої тривоги. Софрон був дуже пригноблений. Сотня УПА, при якій був політвиховником, зазнала великих втрат під час пересування фронту, зруйновано також його батьківську хату. Казав мені, що дійсність страшніша, ніж я можу уявити собі. Зате мені ситуація не здавалась аж такою безнадійною, мій погляд формувався вже під впливом Орлана. Щойно тепер я його згадала і відчула докори сумління. Розповіла про нього Софронові, не все, розуміється. Кажуть, світ малий, виявилось, що він знає його, був на пропагандивному вишколі у Тернопільській області, який провадив Орлан, тоді під псевдом В'юн, ще до його приходу в Перемищину. Почувши про нього, Софрон помовчав у задумі, а далі мовив: "Якщо б мене не було, вийди за нього, він прекрасна людина". Я бачила, що хотів ще щось сказати, але стримався. Увечері ми поїхали до Задвір'я до моїх батьків і наступного ранку повернулися до Львова. Домовилися знову зустрітись, якщо до тієї пори не прийдуть боль-шевики.
- А якщо прийдуть, то... - і не доказав.
Провів мене на головний двірець. "Прощай", - останній поцілунок, і я сіла на поїзд до Перемишля. Через тиждень Львів був у руках большевиків, а через рік я довідалася, що в той час, коли ми бачилися у Львові, Софрон уже готувався до відходу на еміграцію. Тоді щойно зрозуміла, що він хотів мені сказати, і також знала, чому не сказав. Але то було через рік, а тепер нерадо верталась у Перемиську землю, де очікував мене Орлан, не підозрюючи, що це має бути наша остання зустріч.
Зараз же на другий день після мого приїзду ввечері прийшов Орлан.
- Слава Богу, що щасливо вернулася, часи такі непевні, - він був усміхнений, щасливий.
Ох, не говори хоч так, защеміло в душі. Хотів поцілувати, але я відгородилася рукою. Він - як скаменів:
- Що сталося?
- Між нами все скінчене, я не хочу, щоб Наталка плакала на мене. - Не мала відваги сказати йому правди і вхопилась Наталки, як потопаючий бритви. Вона справді його любила, але це не мало жодного стосунку до мого рішення.
- Ти великодушна, я ще такого не чував, щоб хтось зрікався любови в ім'я товаришки, - відповів зашокований.