Одного разу під час допитів Берьоза спитав:
- Якщо ми тобі ще раз повіримо і вишлемо, щоб привела нам Лемеша, - ти ще раз нас обдуриш?
Його питання насторожило мене. Що вони тепер задумують, чи тільки сказав так собі, навмисне, щоб побачити мою реакцію?
- Тепер інша справа, мій чоловік тут, - відповіла я.
Перший тиждень у тюрмі я погано почувалась на здоров'ї. Спазми стискали горло, не могла їсти і діставала завороти голови в задушливій камері. Повели мене до тюремної лікарки.
Вона була росіянка або жидівка, бо слова не проронила по-українськи, фронтовичка, рангою майор. Віком не більше тридцяти з додатком, висока, гордовита, товста дуже, але тактовна в поведінці. В тих роках і в тій країні сало на людині було показником її ступеня на соціяльній драбині. Оті районові оперативники, що собаками гонились за повстанцями, були худі, як хорти, а вже почавши з обласного начальства і тут, у міністерстві, всі були випашені, мов на заріз. Такі ж товсті були й жінки, що тут працювали.
Лікарський кабінет поміщався також на другому поверсі тюрми. Це була звичайна камера, вбого забезпечена лікарським устаткуванням, лише вікно мала нормальної величини. В кабінеті, однак, не виявилося відповідних препаратів, щоб мене обстежити, тому через кілька днів повезли мене "Побєдою" до міської лікарні. Зі мною їхали три конвоїри, всі в цивільній одежі.
Тепер я побачила Київ удень - чарівне, вічно молоде місто, затоплене в зелені дерев, травників, розсміяне яскравими кольорами безлічі квітників.
У лікарняній приймальні стояла доволі довга черга людей. Поминувши її, мене повели просто в кабінет головного лікаря, що вже чекав на нас. Головний лікар услужливо повідомив Агеєва, що зараз мене оглянуть спеціялісти і тоді він поставить діягнозу, яку вони хочуть.
— Не яку ми хочемо, а яка вийде, - звернув йому увагу Агеєв.
— Ні, яку ви хочете, - наполягав лікар. Тоді схопився. - Ну, і яка буде.
Мабуть, через моє нездужання, кілька днів після лікарських оглядин мене перевели в камеру ч. 49, останню в коридорі, навпроти лікарського кабінету. Сусідня камера стояла ціле літо порожня, тож ізоляція була максимальна. Потім узимку хтось у ній сидів. Він дуже кашляв, і я з важким серцем підозрювала, що це, мабуть, підпільник, що в бункерах захворів на туберкульозу.
Нова камера була з таким же обладнанням, що й попередня, тільки наполовину коротша. Я почувалась так, наче увійшла в могилу. Вгорі заґратоване віконце було заслонене ззовні бляхою, розмальованою на чорно і ледь відхиленою вгорі. Чорна бляха тримала камеру в мороку і надавала їй гробової атмосфери. Вона наче підтверджувала сумну істину, що звідсіля немає мені виходу на світ.
У тюрмі порядок дня був суворо визначений. О шостій ранку коридорний вартовий відтягав засув у дверях: "Падйом!" - і ще трохи затримувався, заглядав в "очко", перевіряючи, чи в'язень устав. Починалось прибирання, під час якого пооди ноко виводили в'язнів у лазничку помити лице, почистити зуби і випорожнити парашу. Мені дали зубний порошок, щітку та рушник, який змінювали кожні десять днів, коли водили до лазні. Прибирання закінчувалося до восьмої години. Опісля брязкіт баняків сповіщав роздачу сніданку. Після сніданку починали виводити в'язнів на півгодинну прогулянку.
Для прогулянки споруджено на в'язничному подвір'ї наче чотити камери, лиш без даху. Високі кам'яні стіни були обляпані жорстким сірим цементом, що при дотику ранив, як колючим дротом. Мови не могло бути, щоб на такій стіні зробити будь-який знак. Земля теж залита цементом, ні травинки, ні галузки з дерева не було на виду, добре хоч, що неба не заслонили. В тій "камері" замикали в'язня на півгодини, а вартовий на вишці слідкував за ним.
У тюрмі була заведена сувора ізоляція кожного допитуваного. Коли надходив конвоїр з іншим в'язнем, перший заховував свого в'язня де міг - у боксі, лазничці, а в крайнім разі наказував ставати лицем до стіни. За тринадцять місяців двічі траплялося, що я ось-ось була б наткнулася на іншого в'язня, якби в останнім моменті конвоїр не поставив мене лицем до стіни. В коридорах, вистелених доріжками, панувала гробова тиша. Коридорні вартові проходжувалися по них у капцях, тихенько, як коти.
Мене водили на допитування щодня, крім неділі. Свідома своєї "вини", я складала зізнання без найменшої надії, що ними зменшу собі вимір покарання. Мені, що збройно боролася за розчленування імперії, за повалення її соціялістичної системи, не було чого надіятися. Згідно із законами окупанта, такі, як я, заслуговували на максимальний вимір покарання. Відпиратись від моєї участи чи заперечувати її було б абсурдом, і я до неї признавалася. Але була й інша причина, що вказувала мені складати зізнання, і нею кермувалось багато в'язнів-повстанців.