З усіх в'язнів у совєтській системі, учасника визвольного руху трактовано найгірше. Про його арештування не повідомляли родини, яка була вже вивезена, ні взагалі будь-кого. Він часто діяв не в своїх сторонах і ніколи не виступав під власним іменем, лиш під псевдом. Навіть коли населення довідалось, що такий то повстанець попав у руки МҐБ, то не знало ні його самого, ні справжнього його імени, ні місця походження. Часто він попадався в руки безпеки так, що й ніхто про це не знав. Його тримали в максимальній ізоляції до кінця слідства. Після присуду ним і далі ніхто не цікавився, не розшукував його по тюрмах, не привозив харчових передач, не писав листів.
Ізольовані від усього світу, ми все ж не хотіли бути безслідно стерті з історії. Єдина, остання можливість, що нам залишилась, - нехай про нас напишуть наші вороги. З таким переконанням складання зізнань, хоч яке воно неприємне, не було психічно аж таким убивчим. Я розглядала їх як борг перед історією.
Мене мучила свідомість того, що з нашою смертю пропаде важлива частина історії мого народу. Мабуть, ніхто з тих останніх, крайньо виснажених повстанців не переживе в лагерах свого чвертьстолітнього вироку. Закопані в криївках архіви погниють, заростуть кущами останні стоянки по лісах, і народ помалу забуде про нас. Навіть не знатимуть люди, де затерся наш останній слід. Прийшов кінець нашій боротьбі, однак нехай вона збережеться в історичній пам'яті народу. Мене за тими мурами не турбувало, чи осудять таку поведінку ті, які не були на полі бою. Проте мені дуже важливим було зберегти, хоч в архівах окупанта, конкретні факти боротьби за волю і закріпити їх за історією. Тими фактами вже нікому не шкодилось, це вже минуле - хто загинув, хто на Сибіру. Колись, Бог знає коли, а всетаки розтріснеться оця держава-тюрма, і тоді з протоколів наших зізнань, що збережуться в сейфах МҐБ, історики і майбутні покоління довідаються про нашу боротьбу.
Одного дня під час допитів задзвонив телефон, після чого слідчий повідомив, що зі мною хоче говорити "начальство". Невдовзі з'явився Аґеєв і повів мене в будинок міністерства. Звичайні тюремні конвоїри туди не водили.
Слідчі кабінети - це крило головного корпусу МҐБ. Вони злучувалися з головним будинком коридором на другому поверсі, так що надвір не виходилось. Аґеєв повів мене на четвертий поверх, значить, до найвищого начальства. Тут навіть розміщення кабінетів ішло по вертикальній лінії, згідно з ієрархією повновластей: що вищий поверх, то вище начальство.
Наперед увів до канцелярії, де мене зустрів секретар у ранзі підполковника ҐБ. Звідти вели двері в просторий кабінет, що своїм елегантним влаштованням був подібний до кабінету Строкача.
За бюрком сидів у генеральському мундирі низький товстий бльондин віком близько п'ятдесятки.
- Здрастуй, Марічка, садісь, - вказав на крісло навпроти бюрка, прошиваючи мене уважним холодним поглядом.
Він заявив, що буде говорити по-російськи, бо не знає українського "язика", однак добре його розуміє, і я можу відповідати по-українськи.
- Чому не співпрацювала з нами, коли тебе вперше арештовано? - було його перше питання до мене.
Відповіла йому те саме, що й Строкачеві, і слідчому.
- Що думаєш про ваше майбутнє?
- Мені не лишається багато задумуватися над ним. Чекаю розправи.
Сказав мені, що підпілля насправді не обізнане з правдивою дійсністю в Україні:
- Надо лучше присматріваться к жизні, а то ви только знаєте, что "кляті москалі поневолюють Україну", - і за сміявся, вдоволений своїм знанням української мови.
Він цікавився умовинами підпільного життя. Ставив точні питання про перебування в бункерах упродовж зими, про те, чим ми займались, які речі студіювали, наші відносини з населенням і вкінці, як ми уявляли собі наші перспективи на будуче, якщо скоро не буде війни.
Мені не лиш неважко було відповідати на його питання, я радо відповідала, давала йому нагоду почути від нас самих правду про повстанців, наше життя, ставлення до населення. Мої відповіді заперечували їхнє змальовування нас, як зрадників і бандитів.
- Це, прямо, не до подумання, що людина здатна так довго витримати в таких жахливих умовинах, - завважив накінці, і в тоні його слів я відчула подив. - Тим більше мені дивно, як жінки могли все те терпіти.