Як виводили мене з кабінету, він звернувся до Агеєва: "Смєніть єйо платьє". Я все ще ходила в тій же тюремній одежині-сарафані та в чорних незашнурованих капцях, що мені видали після арешту.
Хто він, я довідалась не зразу і не від слідчого. Коли дали мені перше побачення з Орланом, розповіла йому в присутності слідчих про оту розмову. Орлан сказав, що це був генерал МҐБ Жуков з Москви. Він також викликав на розмову Орлана і відрекомендувався йому. Сказав, що "проєздом" через Київ, вертав з курорту з півдня і "при тій нагоді" хотів з Орланом поговорити. Було воно справді так, чи цільово прилетів з Москви?
На другий день Агеєв приніс мені в камеру сукенку, мешти і білі шкарпетки. Також приніс пару моєї білизни та кілька носових хусточок - він витяг це з моєї торби, яку забрали від мене в лісі під час затримання. Те, що Агеєв купив, не належало до тюремного інвентаря, воно було придбане з бюджету міністерства, і на тих речах не прибивали тюремних штампів. Усе те куплене було дешевеньке, погано пошите, проте все ж багато краще за дотеперішній мішок і лапті.
Якщо в пляни МҐБ входило поліпшити в'язневі умовини в тюрмі, тоді міністерство робило це безпосередньо, призначаючи свого працівника до полагоджування таких справ. Також міністерство приділяло тюрмі фонд на поліпшення харчування того чи того в'язня. Розуміється, тюрма підлягала міністерствові й адміністрація тюрми мусіла виконувати його вказівки.
Коли з'явилася в часописах вістка про перемир'я в Кореї, Берьоза під час допиту зараз же зачитав її мені.
- Бачиш наскільки безвиглядна ваша боротьба? У світі стабілізується мир, так що ваше розраховування на війну не має реальних підстав. Принаймні нема підстав сподіватись її у близькому майбутньому. Поки вона буде, до того часу ми зліквідуємо ваше підпілля.
Не була це для мене радісна вістка ні з перспективи в'язня, ні з перспективи нашої боротьби. Вона вказувала на стабілізацію миру у світі й тим самим підтверджувала політичний статус-кво, закріплювала неволю особисту і неволю моєї батьківщини.
У першій стадії допитувань мені доволі часто змінювали слідчих. Причиною могла бути також і мова. Декотрим з них було дуже трудно перекладати й записати російською мовою мої відповіді. Я зумисне так спрепаровувала речення. Ніби й відповіла, однак вони не знали, як вкласти мою відповідь у їхню стандартну форму протоколювання. Знов і знов переписували, дерли гори паперу, курили десятки цигареток. Я мала з того подвійну сатисфакцію: поперше, навчіться принаймні мови тих, кого ув'язнюєте, а ні - так прійте і списуйте в поті чола нашу боротьбу. Таким способом я також відтягала зізнання.
Назагал слідчі ставилися до мене під час допитів коректно. Вправді нераз кидали насмішкувату репліку щодо нашого життя в підпіллі та взагалі нашої боротьби. їхні кпини мене обурювали, але не боліли, від них я не надіялася нічого кращого почути. Зате поради миритися з долею мене дратували. Всіма силами волі я готувалася до поневіряного тюремного і лагерного життя, але миритися з такою долею - ні, з нею, мабуть, не примирилась би до мого останнього віддиху.
Вже в початковій стадії слідства, що часто перепліталося з балачками, які мали б мене "перевиховати", я догадувалася, що МҐБ буде намагатися нахилити мене, а може й Орлана, до співпраці. На це вказувала не тільки назагал тактовна поведінка слідчих, але й намагання говорити до нас нашою мовою, а також увага, з якою вони поставились до мого захворіння. Щоб досягти своєї мети, МҐБ практикувало засаду,"що скоріше притягнеш медом, як дьогтем. Не вийде, тоді не буде трудно змінити мед на дьоготь. Але спочатку бувало всіляко, і щойно коли мою справу перебрав начальник 1-го відділу підполковник Олійник, гебісти взялись здійснювати свої пляни ґрунтовніше.
Олійникові було близько п'ятдесятки, українець, казав, що із Запорізької области, ще й нахвалявся своїм козацьким нащадством. Добре знав українську мову, і як би там я не заплутала речення, він хвилину подумав, впорядкував його і без труду записав. Його попередники довели допитування до закерзонського періоду, однак він перервав у тому місці ("це не важне тепер") і став стягати зізнання з пори мого приїзду на Волинь.
Тепер мене стали водити на допити два рази денно. Видно було, що поспішали. Олійник поводився зі мною строгіше за попередніх слідчих, ставив точніші питання. До його допитувань я кожного разу, поки лягала на відпочинок, старанно підготовлялася. Під час зізнань була максимально зосереджена, намагаючись обминати всі ті деталі, які могли бути ще актуальні й навести на слід чи в інший спосіб пошкодити тим, що ще на волі. Тому з кожного його допиту приходила в камеру фізично висотана і пригноблена. Опріч слідства, Олійник більш за своїх попередників систематично присвячував час розмовам зі мною.