- Войну і мір.
- З вас доволі війни, краще читай про мир, - і додав Аґеєву до списку декілька брошур Леніна і Сталіна.
По дорозі до камери я підсміхалася: вже й Леніним "просвітити, бачиш, хочуть незрячії очі". Опісля слідчі мене перевіряли і свої "лекції" пов'язували зі змістом наміченої до прочитання літератури. Тим часом у тюрмі зроблено мені полегші. Дали дозвіл лягати в ліжко перед "отбоєм", тобто перед десятою вечора, а також могла вдень відпочити. Стали приносити кращі харчі, а восени подали навіть кілька разів овочі. Навесні 1954 року я деколи діставала салату зі свіжої городини.
Всі ті блага мене лякали. Ну й відоб’ють вони собі їх опісля на мені, передбачала. Також гнітило прикре почуття чи то вини, чи то несолідарности з іншими, незнаними, але здогадними тут в'язнями, що сиділи в усіх тих камерах-ізоляторах. Я не була одинока, вони полегшували тюремний режим кожному, з ким загравали. Сумлінням не почувалася винуватою, воно все діставалось мені "авансом", це була не заплата, а передплата на мою совість.
Восени мені вже було ясно, що МҐБ хоче покористуватися мною, тільки не знала, в якім конкретно пляні. Що ж, почекаю, і так нікуди поспішати. Хоч стільки розради, що в моїм становищі перші концесії мусять бути по їхньому боці.
Зізнання я подавала виваженим і повздержливим способом, відповідала лиш на питання, без додаткових інформацій і ніколи "не лізла поперед батька в пекло". Я не крилася перед слідчими, що сподіваюся важкого виміру покарання, і не вірила їхнім натякам про надію на життя.
"Органам" треба було усунути мою недовіру до них, а цього не могли осягнути самим ізолятором і книжкою. Спочатку я зовсім не читала радянських книжок, робила це не з упередження, тільки тому, що це найнудніша в світі література. Коли мала до вибору між нею і такими письменниками, як Толстой, Тургенєв, Чехов, я, природно, давала перевагу останнім, їхні твори були моєю єдиною насолодою в тюрмі, їх я й далі читала, але після розмови зі Слоном вже випозичала також і совєтські твори. На останні не тратила багато часу, їх лише перелистковувала, щоб схопити зміст на випадок, коли слідчий поведе про них мову.
До того часу всі лекції та напоумлювання мене слідчими і вищим начальством навіть не торкнули моєї віри. Я не замикалась у фортеці своїх переконань і навіть з певним зацікавленням вислухувала їхні аргументи. Проте скоро усвідомила, що вони мене ні в чому не переконають, у них був зовсім відмінний від мого аршин, яким міряли свої вартості.
Моя правда, може, в ранніх роках була сповнена запалу і романтизму, але з бігом часу облетів пієтизм, і відтоді вона постійно вигострювалася і кристалізувалась на фактах життя народу. Воно, те життя, було настільки трагічним у всіх його площинах, духовій ще більше, як матеріяльній, що жодна ціна, яку доводилось платити за його рятування, не була завелика. На наших очах окупант спихав народ до загибелі, добивав його мову, а помагала йому в тому ціла армія доморослих лакеїв, що нахвалялись своїм козацьким походженням. Чим же та якими аргументами слідчі враз із міністрами могли замінити моє розуміння істини, розуміння смертельної небезпеки, що Дамокловим мечем зависла над народом.
Одного дня в серпні знов повели мене до міністерства в контору на третьому поверсі. По дорозі Аґеєв сказав, що йду до знавця справ підпілля і його опінія важить тут багато.
Мене зустрів високий кремезний чолов'яга віком під п'ятдесятку, в ранзі полковника. В нього були відразливо різкі сині очі й губи, вигнуті підковою чи то в усмішці, чи то в гримасі. Він не силкувався бути ввічливим, лише відразу привітав мене уїдливим насмішкуватим тоном:
- Ну, що? Змінила вже свої погляди чи ще далі думаєш про бункери? Бо то знаєш - вовка завжди тягне до лісу, - і засміявся, вдоволений своїм саркастичним дотепом.
Я зігнорувала його мову й похмуро мовчала.
Тоді він до мене, вже поважним тоном:
- Скажи, ти любиш своїх дітей? - і зразу же поспішив із зауваженням, що йому не дуже віриться в те, бо йнакше не залишала б їх у чужих людей напризволяще.
Тим мечем вони всі мене найгостріше і найчастіше ранили. Я зігнорувала і це його питання і все мовчала. Тоді він узявся до головного: чи знаю, де перебуває Леміш, і чи хочу помогти їм, тобто привести на зустріч так, як нас привів Скоб.
- Я Лемеша не знаю, ніколи його не бачила.
- Ну, але він знає, що ти жінка Орлана. Орлан висилає тебе, щоб усно з'ясувала йому про стан на сході. Він з тобою прийшов би.
- Думаю, що ні, - не згодилась я з його міркуванням. Він лиш посміхнувся.
- Яку підпільну літературу вивчала?
- Усю, - кинула сердито.