Через якийсь час Орлан довідався правду, від тієї ж Наталки.
- Що? Через мене? Таж вона бачилась у Львові з хлопцем, з яким ходила раніше, - відповіла з насолодою, яку завжди приносить відплата за знехтувану любов.
Фронтова лінія просувалася все далі на захід. У тій порі Організація інтенсивно приготовлялась до транзитного періоду, поки відійдуть армії обох окупантів, що наступали один услід за другим. В обставинах численної навали військ головним було перетривати, не зв'язуватись з ними в боях, щоб таким чином зберегти відділи УПА і підпільні кадри до дальшої боротьби.
Вслід за Червоною армією наїжджали війська НКВД. Ті зразу взялись проводити облави по селах і лісах, шукаючи підпільників і відділи УПА. Найбільше були загрожені жінки-підпільниці, які звичайно перебували серед населення. Саме тому на цей перехідний час Організація приєднала їх до відділів УПА, де вони виконували роботу санітарок і розвідниць.
Вже перед самим фронтом прийшла по зв'язку до Орлана група працівників крайової референтури Служби Безпеки зі Львова: Денис, Мирон з дружиною, Ліс і Циган. Усіх їх я знала з часів, коли була зв'язковою Мікушки. Тепер вони пробивались на Захід, на еміграцію, і Орлан скільки міг помагав їм пройти через його терени. Запропонував і мені відійти з ними за кордон, мовляв, тут буде дуже важко, я затендітна на такі обставини і ще щось у тому роді. Мене заболіла його пропозиція, прийняла її за особистий порахунок зі мною. Відписала йому, що не думаю втікати, і вважаю, що Україні мають право служити не тільки кремезні будовою. Він не наполягав.
Взагалі, того літа переходило через Перемищину зв'язком на Захід чимало членів Організації, серед яких не бракувало й таких, що донедавна займали високі пости. Також, будучи влітку у Львові, я довідалася, що декотрі з підпільників, між ними мої знайомі, подалися на еміграцію. Мене це дивувало, тому стурбовано запитувала Соловія:
- Нам кажуть, що боротьба входить у найважчу стадію, творяться нові відділи УПА, а тут люди, які мають досвід у боротьбі, відходять на еміграцію. Вони нас учили боротись до загину, а самі?
- Нічого, - відповідав Соловій. - Хай ідуть і збере жуться. Як ми загинемо - вони повернуться і заступлять нас. Це напевно.
Пройшло кілька місяців, і Соловій, тоді вже сотенний УПА, під псевдом Осип, загинув у Карпатах. Зате мені довелося дожити часів, коли наші кадри вже дуже поріділи і заступити їх не було ким. Однак ті, що відійшли, ніколи не вернулися назад...
В УПА
Спакувавши наплечники, я з Роксоляною подалася зв'язковою лінією в підгірське село Ямна Долішня. За його спиною простягавсь темною стіною Турницький бір, де перебували відділи УПА. В Ямну вже поз'їжджалось чимало підпільниць: Сіра, Зоя, Христя, Степова, Святослава і Малуша. Мене, враз із кількома дівчатами, приділено до сотні к-ра Черника. Сотня була не місцева, з наказу Головного Командування УПА, вона цього літа прибула сюди зі Станиславівщини, з Чорного Лісу. Вояки були вже загартовані в боях проти німців.
Настрій у дівчат радісний, наче ми вибрались не на війну, а на прогулянку. Не те, щоб ми не були свідомі поваги ситуації або не знали, що починається затяжний етап боротьби, що сили нерівні та не одній з нас доведеться віддати життя в цій боротьбі. Ми все це розуміли, але в мозку причаїлась лукава думка: це не торкається мене персонально, я не загину. Молодість плекала свою мрію, в яку я повірила, як у реальність, і крізь її призму розглядала життя, міркуючи: тепер я в УПА, де справжня боротьба, не цокання на машинці або перевезення пошти. Тут найкраща нагода виявити відвагу, і геройство, і посвяту, лиш би скоріш бої...
Одначе сотня Черника боїв не шукала, а якраз обминала їх. Нам довелось надалі налагоджувати зв'язки, привчатися володіти довгою зброєю та помагати кухарям. Деколи у вільний час ми сідали собі окремо від хлопців та стиха гомоніли:
Тоді вояки підступали ближче і також підтягали. В їхніх задуманих очах можна було вичитати, що думками витають далеко, в рідниих сторонах.
Вже пройшли перші стежі Червоної армії, коли командир Черник вислав Зою і мене на розвідку. Ми мали устійнити, як далеко звідси просувалася ЧА, якими шляхами і яка ситуація в запіллі на щойно окупованих землях. Дійшли до Нижанкович і там вперше наткнулися на совєтську армію. Переночували, відтак провідали сусідні села, де в нас були знайомі родини.