Він поставив мені ще якісь питання, але я мовчала або відказувала одним словом. Витворилась холодна і неприємна атмосфера. Не затримував мене довго і закінчив візиту реплікою:
- Бачу, ти ще не забула Декалогу.
По дорозі в камеру Агеєв невдоволено буркотав:
- Ти поводилась, як ображена пані, забула своє становище. Говорила з важливою людиною в міністерстві, тепер не знаю, як далі підуть ваші справи.
Ця візита була тим характерна, що обі сторони поводились природно і не загравали. З усіх них цей полковник мене найвлучніше розцінив. Він ніколи мені не вірив і до кінця залишився моїм великим противником.
Наближався кінець серпня. Я знала, що на початку вересня вже діяли осінні підпільні зв'язки. Хотілось якнайдалі відсунути той рокований час, але він послідовно насувався, і я з жахом очікувала, які "трофеї" назбирає МҐБ тим разом. Хтозна, чи не вдасться їм приманити також і Лемеша... Ця думка так тривожила мене, що особиста доля, моя і мого чоловіка, посувалася на другий плян. Що сталося, того вже не завернеш, але нехай би на цьому був кінець.
На зв'язок до Лемеша мене не висилали. Тоді навіть не водили на допитування. Зате кілька тижнів раніше слідчий детально випитував про можливості нав'язання контакту з Лемешем. У мене їх дійсно не було. Старалася переконати слідчого, щоб не висилали Скоба на зв'язок. Собі до помочі наводила засади конспірації і впевняла, що їм напевне не вдасться, бо "навіть пересічному зв'язковому було б видним, що справа неясна". Слідчий слухав з безвиразним обличчям мої аргументи, деколи не погоджувався з ними, то знов додатково перепитував, але нічим не прозраджував, чи повірив у них. Він опісля піде до свого начальника і переповість почуте від мене. Тоді зроджувалася слабенька надія, що, може, завагаються і не вишлють Скоба на зв'язок до Лемеша.
Розуміється, МҐБ ще більше натискало на Орлана, в цьому я не сумнівалася. Але наитрагічнішим було те, що МҐБ могло робити свої ходи без помочі Орлана. Самим Скобом вони могли багато осягнути, а ще певніше, коли б заломили Чумака. Як опісля виявилося, з Чумаком впорались доволі швидко, вже восени він видав їм місця зв'язків.
Якщо поминути перші дні ув'язнення, осінь була мені найважчим періодом у тюрмі. Я ночами не спала й наслухувала, чи не приводять свіжих в'язнів, може Олеся і Бурого. Знала, що зустрічі пов'язані ланцюгово, з Кременеччини зв'язки будуть відбуватися на північ, до Уліяна, і на південь, до Лемеша. Коли ночами доходило в камеру кляскання пучками, мене огортала розпука: кого ведуть тим разом??? І так аж до зими, коли зв'язки вже не діяли.
Також я вивчала настрій слідчого, щоб зорієнтуватися, чи досягли вони чогось. Припускала, що коли б спіймали Лемеша, то слідчий був би в незвичайно веселому настрої та й перестали б випитувати мене. Олійник був замкнутий у собі, хитрий малорос, може, й не дав би пізнати мені, які в них успіхи. Своєю поведінкою нічого не прозраджував, а також не змінювали мені тюремного режиму. Під осінь возили декілька разів оглянути місто. Спочатку ті виїзди на мене не впливали, дивилась крізь вікно авта на перехожих, і здавалось мені, що вони теж ув'язнені. В моїм світосприйманні за вікном була тюрма, тільки ширше обведена муром. Не манив мене нічим цей світ.
Одного разу затримали авто на набережній і сказали мені вийти на вулицю. Не йнявши віри, здивовано гляділа на "хоронителів". Я почувалась майже дико на хіднику, яким проходили вільні, тобто формально не ув'язнені люди. Перший імпульс був - утікати, бігти до Дніпра і стрімголов шубовснути у воду. Нехай пропаду, але вирвусь з кошмарної дійсно-сти. Розуміла, що всі оті прогулянки зроблені з розрахунком, аби розбудити в мені тугу за волею. А дуже затужиш, то, може, послабиш силу волі, заломишся.
День був чарівний, увесь залитий сонцем. По Дніпру пливли човни, а на другім березі, на Трухановому острові, піском біліла і виблискувала кольорами купальників людна пляжа.
Повели мене парковими алеями на Аскольдову могилу.
"На Аскольдовій могилі поховали їх..." - була перша моя думка, коли я туди прийшла. Тепер там поховані були "герої родіни", а тіла Крутянців окупант викинув з рідного кладовища. Не в силі була ступати ногами по цьому місці, щоб не нагадати історії мого народу. Хоч смуток гнітив душу, проте вдячна була долі, що зволила мені поглянути на столи-цю-мрію. В парку на лавках сиділи жінки, усюди чути лиш російський "язик", і я аж оглядалась, коли зрідка прозвучало слово рідною мовою.
Показали мені пам'ятник Ватутінові.
- Ти знаєш, що його вбили ваші партизани на Волині? - спитав Агеєв.
- Знаю.
Точно знала, мені розказував сам учасник засідки, в яку попав Ватутін. Повстанці спочатку навіть не знали, кого вбили, точніше - смертельно поранили. "Стріляй по другому авті, у першому звичайно охорона", - дав наказ сотенний Зелений. У другому авті їхав Ватутін.