Прийшла осінь, дні стали холодніші, а в мене лиш сукенка. Конвоїри, вдягнені в цивільному, повели мене до універмагу, вибрали костюм, але не мого розміру. Меншого не було в магазині, тож купили його і повезли на Поділ у кравецьку робітню, щоб там його поправили. Ця робітня обслуговувала міліцію, в ній працювали жиди. Спочатку відмовлялися, казали, що не мають часу, але коли довідалися, що це для МВД, відразу знайшли час і пообіцяли направити за два дні.
Вийшовши з робітні, мої охоронники покпивали собі з "євреичиков". Між МВД і міліцією не було добрих відносин, перші дивилися звисока на других і не були вдоволені, що тепер створено для них спільне міністерство. Коли незабаром знову зформувалось окреме міністерство, КҐБ, ґебісти були раді.
ПОБАЧЕННЯ
Одного дня під час допитування увійшов усміхнений слідчий Птічкін.
- Чоловік передає тобі привіт, - звернувся до мене.
- Він ще живий?
- А ти що думала? Ми його вже замордували? Живий, почувається добре і питається про тебе.
Відколи нас роз'єднали першого дня, я не надіялась побачити більше мого чоловіка. Думка про нього мене ні на мить не покидала. Після візити у заступника міністра Слона я ще могла надіятись, що мене засудять на 25 років, повезуть у каторгу і, може... може, виживу, адже дехто переживе. Може, колись повернусь на батьківщину, відшукаю дітей... може, хто з рідні виживе. В концтаборах зустріну інших підпільниць, розкажу їм, як довго ми ще боролись, розкажу про події, людей, місця. Може, зустріну там мою подругу Наталку, багато їх зустріну...
Рішуче не вміла перестати надіятись, навіть в ізоляторі.
Одначе не творила собі ілюзій щодо свого чоловіка. Нераз нишком, щоб "вахтьори" не запримітили крізь дверішнє "очко", витирала сльози з очей. Якби не гідність, так ридала б, що тюрма здригнулась би, але ні за яку ціну не хотіла, щоб наші тюремники бачили мої сльози.
Двадцятого вересня викликав мене міністер Строкач. Він видимо почувався добре.
- Твій чоловік дуже турбується тобою і просив побачення. Я дав дозвіл, але хочу ще спитати, чи ти цього бажаєш, - жартував чи, може, кепкував собі.
- Думаю, що й питати не треба було.
Мабуть, навіть жорстока людина почувається добре, коли зробить добро. Хоч побачення було холодно розрахованим кроком на шахівниці їхніх плянів, проте Строкач розумів, скільки розради воно принесе нам обом. Ця, може, навіть не свідомість, а підсвідомість вчиненого добра, мені здавалося, була справжньою причиною його погідного настрою.
Веселий настрій, однак, не відвертав Строкача від головної цілі, він знову спитав про Лемеша, Уліяна, архіви, друкарні.
Моя відповідь була та сама, що й тоді, коли привели мене до нього першої ночі.
- Як живеться в тюрмі? Хіба не краще ніж у бункерах?
- Тюрма завжди залишається тюрмою, - я йому у відповідь.
- Тоді треба думати, як вийти з неї на волю.
- Це вже не від мене, а від вас залежить.
Від Строкача повели мене до кабінету слідчого, де вже були Орлан, слідчий Клименко і ще двоє працівників міністерства. Орлан глянув на мене схвильовано, в його очах пробивалась тривога. Цього я сподівалася, він намагався збагнути, як я почуваюся, як сприймаю тюрму, і, може, боявся, що розридаюсь.
Зворушена, приступила до нього і глянула йому прямо в вічі. Ми лиш подали собі руки.
- Та привітайтесь якось, поцілуйтесь, - на це Клименко.
Однак їхня присутність так нас морозила, що ми нездатні були проявити навіть стільки інтимности, щоб розцілуватись.
Побачивши мою поведінку, Орлан заспокоївся. Виглядав змарнілий, був вдягнений уже не в тюремну одежу, а в синій костюм поганенької якости. Костюм вже приходжений, і рукави закороткі на Орлана. Певне, купили його раніш для іншого в'язня, якого старались "обробити".., "Не знати яка доля його, попереднього власника костюма", - майнула мені думка.
- Я просив побачення з тобою, хотів попрощатися. Коли нас привезли сюди, так розлучили, що не дали можливости сказати хоч кілька слів, - промовив чоловік.
- Треба думати про життя, а не про прощання, - втрутився Клименко. - Є ваші люди, які зажили нормальним життям.
Орлан знехтував його заввагу і далі говорив, тепер уже дрижачим від хвилювання голосом:
- Прости мені, коли часом зробив тобі прикрість. Сама знаєш, обставини які були... нерви не дописували...